Глава 8: На порозі невідомого

Коридор, яким рухався загін, поступово звужувався. Повітря ставало густішим, наповненим запахом сирості й металу. Кроки відлунювали глухими ударами, і навіть тихий шепіт здавався голосним.

Амара, йдучи попереду, раптом зупинилася.

— "Далі — пастка," — сказала вона, показуючи на підлогу. Під тонким шаром пилу виднілися слабкі контури круглих пластин. — "Крок вбік — і ми всі тут залишимося."

Ілан підійшов ближче, нахилився, щоб краще роздивитися.

— "Це складна конструкція. Здається, її можна деактивувати, але потрібен час, щоб зрозуміти, як це зробити."

— "Часу в нас нема," — сказав Каель, оглядаючись назад. — "Я впевнений, що ці істоти переслідують нас."

Грайт, який виглядав значно краще після випитого зілля, посміхнувся.

— "То, може, пройдемо, не зачепивши? Виглядає як старий добрий тест на спритність."

Амара скептично глянула на нього.

— "І що далі? Якщо навіть один із нас зачепить плиту, пастка активується для всіх."

Каель підняв руку, зупиняючи їхню суперечку. Його погляд був спрямований уперед, де коридор різко обривався великою залою.

— "Це не єдина проблема," — сказав він. — "Подивіться."

Зала перед ними була величезною й наповнена виблискуючими водяними басейнами. Над ними, прямо в центрі стелі, висіла велика чорна куля, яка світилася слабким зеленим світлом. Уздовж стін стояли статуї воїнів із мечами, їхні обличчя були спрямовані прямо на басейни.

Ілан втягнув повітря, його обличчя зблідло.

— "Це Сфера Віддзеркалення," — сказав він тихо. — "Легендарний артефакт, здатний показувати слабкості тих, хто наважиться дивитися на неї."

Амара насупилася.

— "Звучить непогано. Можемо скористатися цим для переваги."

— "Не все так просто," — перебив Ілан. — "Віддзеркалення не лише відкриває твої слабкості. Воно оживляє їх. І тоді ти зустрінеш найгіршого ворога — самого себе."

Каель уважно оглянув кімнату.

— "Отже, нам потрібно пройти через це. І ми не можемо допустити, щоб хтось один залишився позаду. Тільки разом."

Амара знизала плечима.

— "Ну, тоді вперед. Що ж, як завжди, все просто й без ризику."

Каель посміхнувся, відчуваючи, як напруга трохи спадає.

— "Який би не був ризик, ми впораємося. Усі готові?"

— "Звичайно," — сказав Грайт, тепер уже впевнено тримаючи меч. 

Ілан глибоко вдихнув, розуміючи, що повернення вже немає.

— "Якщо ми переживемо це, я більше ніколи не погоджусь на подібні авантюри."

Вони рушили вперед. Першим крокнув Каель, обережно обминаючи плити на підлозі. Його рухи були точними й продуманими, кожен крок вимірювався.

Амара йшла за ним, тримаючи смолоскип, який висвітлював шлях попереду. Грайт і Ілан замика́ли групу, обережно йдучи один за одним.

Коли вони нарешті досягли центру зали, зелене світло у сфері спалахнуло яскравіше. Простір навколо них завібрував, і в повітрі з’явилося дзеркальне марево.

Амара встигла лише вигукнути:

— "Що це?!"

Світ навколо них змінився. Кожен із них тепер стояв у власній, окремій реальності, оточений тінями, що приймали знайомі форми.

Каель побачив перед собою постать, що виглядала точнісінько, як він. Лише очі були іншими — холодні, позбавлені будь-якої людяності.

— "Це не я," — прошепотів він, стискаючи меч.

— "Але ти ж розумієш, що це частина тебе," — відповіла тінь, її голос був ідентичний голосу Каеля. — "Та частина, яку ти боїшся. Ти завжди вважаєш себе лідером, але чи ти впевнений, що не підведеш своїх людей?"

Каель мовчав. Тінь продовжувала наступати, її меч блищав у тьмяному світлі.

— "Як ти можеш врятувати інших, якщо сам не можеш втекти від свого минулого?"

Амара, зі свого боку, бачила образ чоловіка, який одного разу зрадив її довіру. Той самий чоловік, через якого її життя змінилося назавжди. Його поява була несподіваною й різала душу.

— "Ти мала б померти тоді," — сказав він, його голос був, як отрута.

— "Твоя слабкість усе одно тебе погубить."

Амара витягнула кинджал, її руки тремтіли.

— "Ти помиляєшся," — прошепотіла вона. — "Я більше не та, ким була раніше."

Ілан стояв перед власним відображенням. Воно було молодшим і безтурботнішим, таким, яким він був до втрати своєї сім'ї. Його відображення засуджувало його холодним, майже глузливим поглядом.

— "Ти думаєш, що став сильнішим, бо зберігаєш дистанцію від інших?" — сказало воно. — "Ти лише тікаєш. Як і тоді."

Ілан похитнувся, його руки стиснулися в кулаки.

— "Це брехня," — прошепотів він. — "Я тут, бо вірю в цих людей."

Грайт теж зустрів свою тінь — чоловіка з арбалетом, що мав такі ж риси. Лише ця версія Грайта виглядала втомленою й виснаженою.

— "Коли ти знову підведеш їх, Грайте? Як завжди," — сказав той, наставляючи зброю.

Грайт стояв нерухомо, зібравши всю свою волю.

— "Я не боюся помилок. Бо я завжди встаю після падінь."