Глава 5: Відлуння в пітьмі

Загін стояв посеред зали, тяжко дихаючи. Кристал розлетівся на дрібні уламки, що тихо світилися на кам'яній підлозі. Рештки створінь лежали навколо, немов згаслі тіні. Каель опустив меч і уважно подивився на уламки.

— "Це магія давніх," — пробурмотів він, нахилившись ближче. — "Сила, яка здатна контролювати живих істот. Але її природа... виглядає чужорідною. Щось, чого я ще ніколи не бачив."

Амара обережно крокувала навколо уламків, тримаючи зброю напоготові.

— "Може, не варто чіпати це? Що, якщо воно ще активне?"

— "Воно вже неактивне," — відказав Ілан, пильно оглядаючи уламки. — "Ми знищили ядро. Але те, що це місце створене кимось із такими знаннями..."

Він замовк, а потім обернувся до Каеля:

— "Хто б це не був, він не хотів, щоб хтось дійшов до наступного етапу. Тут усе — пастка."

Каель кивнув. У його очах з'явилася тінь сумніву, але він швидко відкинув її.

— "Це правда. Але ми не можемо повернутися. Якщо зупинимося зараз, усе, що ми пережили, буде марним."

Грайт, який увесь цей час мовчав, нарешті зважився заговорити:

— "Я не хотів цього казати, але... ми навіть не знаємо, що шукаємо. Як виглядає ця зброя? Що, якщо її вже немає тут? Що, якщо вона просто легенда?"

Амара глянула на нього, і її погляд був гострим, як її кинджал.

— "Якщо ти хочеш здатися, ти можеш повернутися. Але ти не посмієш зупиняти нас."

Грайт лише зітхнув і відвів погляд.

Каель підняв уламок кристала й кинув його в торбинку.

— "Ми мусимо рухатися далі. Ідіть за мною."

Вони рушили вперед, залишивши за собою залу з уламками і мертвими створіннями. Коридор попереду був довгим і вузьким, але цього разу без освітлення. Тільки тьмяний вогник смолоскипа Амари освітлював шлях. Кожен крок луною розносився в темряві.

Раптом Ілан зупинився і поставив руку на плече Каеля. Його очі звузилися.

— "Щось іще... Тут є звук."

Вони прислухалися. Спочатку здавалося, що це лише вітер, але згодом стало ясно, що це чиїсь кроки. Вони наближалися, але звук був дивним — важкий і нерівний.

Амара підняла смолоскип вище, освітлюючи стіни. Здалеку показалася постать. Це був чоловік — високий, із запалими очима й обличчям, вкритим шрамами. Його одяг був пошарпаний, а в руках він тримав щось схоже на спис.

— "Що це ще за привид?" — прошепотіла Амара.

Чоловік зупинився на відстані кількох кроків і нахилив голову, розглядаючи загін. Його голос був низьким і сиплим:

— "Ви справді дісталися сюди... Значить, ви ті, кого я чекав."

Каель витягнув меч.

— "Хто ти?"

— "Хранитель," — відповів чоловік. — "Той, хто мав зупинити вас. Але ви вижили."

Амара кинулася вперед, піднімаючи кинджал.

— "Тоді зробимо це швидко!"

Проте чоловік навіть не здригнувся. Він лише підняв руку, і Амара раптом зупинилася, мов ударилася об невидиму стіну. Її кинджал випав із рук.

— "Дурна дитина," — холодно сказав він. — "Мені не потрібно битися з вами. Мене тут залишили не для цього. Ви не зможете досягти мети, бо ваші серця слабкі."

Каель підійшов ближче, тримаючи меч напоготові.

— "Чому ти тут? Що ти охороняєш?"

Чоловік засміявся, і його голос луною рознісся коридором.

— "Ви вже знаєте відповідь. Я охороняю те, що вам ніколи не побачити. Але якщо хочете дізнатися більше, вам доведеться пройти випробування. І, можливо, загинути."

Він простягнув руку вперед, і підлога під загоном раптом затремтіла. Земля почала розходитися, і всі впали вниз, в бездонну темряву.