На межі надії: обіцянка

Весняний день розпочався повільно, неначе пробуджуючи природу з довгого зимового сну. Сніг ще вкривав землю білими плямами, але крізь нього вже пробивалися перші паростки квітів, їхні зелені стебла тягнулися до променів ранкового сонця. Алексіан вийшов зі свого величезного будинку. Підійшовши до стайні, яка знаходилася неподалік, він побачив свого улюбленого коня, що дивився на нього сповнений емоцій. Власнику здалося, що кінь дуже хотів уже поїздити у ранковому лісі. Алексіан виїхав зі стайні, і на мить йому прийшли спогади, як батько навчав його їздити на конях. Їхавши лісом, він спостерігав, як крізь призму дерев світило яскраве сонце. Та з кожною секундою дерев ставало все менше, а сонце виглядало все яскравіше і яскравіше, поки попереду Алексіан не помітив водоспад. Нагоризонті стояла дівчина в розкішній сукні, її довге волося розвівалося вітром, а личко світилось на сонці, немов перший весняний промінь. Підійшовши до неї, йому здалося, що сонце перестало світити. Слова не приходили до його голови, і кілька хвилин він мовчки спостерігав за нею. Врешті-решт, наважившись, вирішив запитати:

— Як тебе звуть, красуне?

Та все, що він почув, був лише звук птахів, які пролітали поруч.

— Моє ім'я Алексіан, — промовив він.

Її голубі очі, сповнені печалі, відкривали біль, прихований у серці. Він сів на камінь неподалік і почав розповідати:

— Коли мені було шість років, мій батько загинув. Мабуть, я не усвідомлював цього до кінця. Це була людина, що найбільше підтримувала мене. Підростаючи, я почав захоплюватися лицарями, хотів стати таким, як він. Мої однолітки часто проводили час із батьком, опановуючи бойове мистецтво. А я навіть не вмів користуватися зброєю. Але я тренувався, навіть коли це не виходило. Був розчарований. Кілька разів мені хотілося все залишити, та щоразу, коли я думав, що все втрачено, я згадував його слова: "Жодна перепона не зупинить лицаря на шляху." За кілька років я сам став лицарем і здобув орден. Він не встиг мене навчити всьому, але головне, чого він мене навчив, — це вірити.

Раптом вона промовила:
— Евеліна.

— Моє ім'я — Евеліна, — відповіла вона.

— Це велика честь для мене, Евеліно.

Між ними на мить настала тиша.

Я не знаю, що сталося...

Не встигнувши договорити, Евеліна втрутилась:
— Ще в дитинстві я гуляла лісами та натрапила на дивну поляну, де росли красиві троянди. Вони були оранжево-фіолетові. Зірвавши одну з них, квітка перетворилася на яблуко, яке я скуштувала. Після цього я знепритомніла. Прокинувшись у своєму ліжку, я запитала у матері, що сталося. Вона розповіла, що знайшла мене непритомною біля подвір'я, де я зазвичай гралася зі своїми друзями. Той момент змінив моє життя — мені стало важко ходити. Розповідаючи це, на її личку прокотилася сльоза, але вона продовжила:

— Викликали лікарку, і вона зробила обстеження. Вона була шокована і повідомила, що вперше бачить таку хворобу і не має ніяких ознак типових хвороб. Оскільки мій стан погіршувався, лікарка припустила, що я, на жаль, не зможу довго жити.

— З кожним моментом мені ставало гірше, але біля цього водоспаду я відчувала полегшення.

Після цієї історії він був розгублений, всіма силами намагався не показувати їй це своїм виглядом, але думки про її слова не давали йому спокою, і повернулися спогади про батька. Його слова, цього разу про лікарку за океаном, яка мала ліки від будь-якої хвороби. Розповівши це Евеліні, Алексіан пообіцяв, що знайде ці ліки, але для цього їй потрібно вірувати в це і чекати його біля водоспаду. Він побачив, як вона вперше за весь час посміхнулася, хоча сльози все ще стікали з її очей. Сівши на коня, він не міг позбутись думки: якщо йому не вдасться знайти ліки, він розчарує її назавжди.

Евеліна підійшла до нього, її погляд був сумний, але в ньому просвічувалась нотка надії.

Ледь помітно нахилившись, вона торкнулася його плеча та тихо прошепотіла:

— Ти справді зможеш знайти для мене ліки?

Алексіан відчув, як її дихання перетиналося з його, і обережно поклав руку на її долоню, що злегка торкалася його плеча. Він відчув її крихітну руку, ніжну і теплу на своєму тілі. Всі сумніви розвіялися, і тільки рішучість залишалася в його серці.

— Я знайду їх, — промовив він тихо, але впевнено, — обіцяю.