Розділ 6

В таверні було багато різного народу, й здавалося, що Олексій потрапив у стривожений вулик – так шумно тут було. З усіх сторін лунали гучні розмови й дзвін посуду, було чути навіть шкварчання їжі на печі, що стояла у кухонному куточку, який від основної зали був огороджений лише широкою ставленицею, на якій видавали замовлення.

– Чого завмер на порозі, – ткнула його в спину Руора, – проходь.

– Ага, – лише кивнув хлопець та пройшов всередину, оглядаючи приміщення. Дерев’яні столи, лавки, стіни – тут все було зроблено з дерева. Стіни прикрашали голови різноманітних тварин, що здавалися Олексію доволі страшними.

– Сідаймо тут, – Руора вмостилася за вільним столом й помахала Олексію.

– Тут якось незатишно, – пробурмотів він.

– Ну, всі таверні таки. Я інших не бачила. Так, тут трохи гучно, але чисто й завжди свіжі наїдки.

– Дійсно чисто, але навіщо ви прикрашаєте стіни мордами тварин?

– Тролі люблять похизуватися трофеями, здобутими на полюванні. Це традиція.

– Я не люблю полювання. Взагалі, люблю тварин й проти того, щоб з них робили щось таке…

– Вітаю у нашому закладі, – до їхнього столика підійшов високий чолов’яга, шкіра якого так само як й в Сари, була синьо-зеленого кольору. Мене звати Арлерд, я хазяїн цієї таверни. Чого бажаєте замовити?

– Нам, будь ласка, грибну юшку, свіжі овочі та легендарне трольське дірі, – швидко промовила Руора.

– Чудовий вибір. За кілька хвилин все буде, – Арлерд всміхнувся гостям, протер стіл білим рушником, який тримав у руках та поспішив до кухні.

– А що таке трольське дірі? – поцікавився Олексій.

– Тобі сподобається. Це настоянка на лісових ягодах та травах, – підморгнула йому Руора.

– Хм, спробую – скажу, – хлопець продовжував озиратися на всі боки.

– Ти когось шукаєш? – напружилася дівчина, не розуміючи дивної поведінки чоловіка.

– Та ні, мені просто цікаво, як тут все влаштовано. Та й ці всі люди – вони такі незвичні.

– Мабуть, тому, що вони не люди, а тролі, ельфи та навіть гноми. Он у тому куточку, бачиш? То відпочивають гноми, – Руора вказала на компанію чоловіків, зріст яких й справді був карликовим.

– Вибач. Я ще не звик, – Олексій перевів погляд на дівчину.

– Розумію. Тільки не варто до себе привертати зайву увагу. Хтозна, як на це можуть зреагувати. Я тобі вірю, адже сама власноруч діставала тебе з тієї ями, але не всі повірять в казки про інший світ…

– Зрозумів, – погляд Олексія спохмурнів.

– Ваше замовлення, – перед ними знову з’явився Арлерд та поставив на стіл два горщики з грибною юшкою, миску зі свіжими овочами та два кухолі, наповнені зеленою рідиною.

– Дякую, Арлерде, – усміхнулася йому дівчина та вручила в руки кілька монет.

– Смачного вам, – троль подарував гостям білозубу посмішку та поспішив до інших столиків.

– А юшка тут дійсно смачна, – промовив Олексій, скуштувавши страву, яка більше нагадувала йому грибний наваристий крем-суп, який полюбляла готувати його бабуся. Кілька видів грибів, а також картопля, що виявилася на смак солодкою. Прикрашена страва була ароматною зеленню.

– Рада, що тобі подобається, – Руора теж прийнялася за їжу. – Скуштуй ще дірі.

– Гаразд, – хлопець слухняно взяв до рук кухоль, роблячи ковток напою. – Нагадує мохіто, – промовив він. Такий самий освіжаючий та тонізуючий напій.

Руора посміхнулася та кивнула.

– Добре, що наші страви тобі знайомі та смакують. Вона не знала слова «мохіто», але водночас розуміла, що мова йде про якусь земну настоянку.

– Сподіваюся, спробувати тут й щось незвичне для себе, – промовив Олексій. – У тебе є час зараз чи треба повертатися в лікарню?

– Є. на сьогодні я вільна. Річчі та Сара впораються далі без мене. Я рада, що ти пішов зі мною. Дякую.

– Та немає за що. Шкода, що ваша війна триває лише через якийсь артефакт.

– Він не якийсь, – Руора напружилася. – Йому кілька тисяч років, й він слугував нашому народові вірою та правдою.

– Але ж це не голка? І розчинитися він не міг, адже так? – Олексій прискіпливо подивився на дівчину.

– Не розумію до чого це, – покачала вона головою.

– Я хочу спробувати допомогти з його пошуком, – нарешті проговорив чоловік, накриваючи своєю долонею руку дівчини й подивився в її очі.

– А тобі це навіщо? Ти ж додому наче хотів повернутися… – Руора висмикнула руку та сховала її під стіл.

– Хотів, але я побачив в лікарні поранених. Зрозумій, мені близько те, що ви зараз переживаєте. Війну потрібно зупинити. Ваш народ не повинен гинути та страждати лише через артефакт, яким би цінним він не був.

– Я й сама це розумію. Тільки, боюся, це неможливо…

– І все-таки варто спробувати. Як виглядав цей ваш артефакт? – Олексій уважно подивився на дівчину. Вона кілька хвилин мовчала, ніби приймаючи рішення – розповідати чужинцю секрети народу чи ні, й нарешті промовила: