Глава 48. Втеча з заручин

Глава 48. Втеча з заручин

Маріана

– Олексію! – я викрикую його ім'я і підбігаю до самого чоловіка. – Невже, це ти? – не вірячи своїм очам я почала прощупувати його. Не сон. Це він. – Але, як ти тут? – запитую, а чоловік всміхається. Дурень. налякав мене до пів смерті. Я думала, що він знову щось утнув. 

– Приїхав на заручини до своєї невісточки, – говорить та починає мнути мої щоки. 

– Припини! Не жартуй більше так, – не знаю чому я обурилась більшому. Його словам, чи те, як він мнув мої щоки. –  Так, це і є твій подарунок? –  хмикаю і підводжу на нього сумнівний погляд. 

–  А, чим тобі не подарунок? –  розводить він руки в сторони і я починаю сміятись, від того, як він хмуриться. Який серйозний зараз у нього вираз обличчя. 

– Ти нестерпний, – закочую очі та обіймаю чоловіка, який кладе свої руки мені на спину. – Я скучила, – шепчу йому в шию. 

Олексій мовчить. Лише сильніше стискає мене у своїх обіймах. Кілька хвилин ми насолоджувались тишею,  а потім відсторонились один від одного. 

– Я ж говорив, що скоро побачимось. Ходімо, привітаюсь з моїм братиком, – бере мене за талію і веде в зал. Мої очі округлюються і я роблю спробу вирватись, але Олексій сильніше стискає мою талію. 

– Що ти робиш? – шепчу йому, коли ми входимо в зал. Моє серце чує недобре. Щось буде. Щось нехороше. 

– Хочу позлити цього напищеного індика, – говорить він та посміхається. 

– Синку!? – вигукує Кара і починає йти в наш бік. Мені стає незручно, адже всі дивляться в наш бік. 

Девід взагалі піниться і шипить від злості. 

– Мамо, – посміхається він та цілує жінку в щоки. 

– Як ти тут? – запитує вона та переводить здивований погляд на мене. 

– Вирішив завітати на заручини братика. Я давно знав, що він готувався. Чекав слушного часу, коли ми розлучимось з Маріаною, – від його слів мені стає досить незручно. Я опускаю голову вниз і заливаюсь червоною фарбою. Оце так влипла. 

– Тихіше, синку. Не варто говорити про це тут. Люди не так зрозуміють. Ваша поява разом уже дає хід пліткам, – говорить вона майже пошепки. 

– Що ви тут шепчетесь? – від голосу Девіда мене перетіпує. Я відсахуюсь від Олексія, мов ошпарена. 

– Нічого, синку. Ось вирішила привітатись з твоїм братом. Давно вже його не бачила, – посміхається Кара і я голосно ковтаю. Незручність так і витає в повітрі. 

– Ну, привіт, братику, – підходить до нього Девід та протягує руку. Я трішки підіймаю погляд. Не дуже сильно, але можливо помітно. 

Бачу, як вони змагаються рукостисканням і мені стає недобре. 

– Вітаю, братику. Ти давно бажав мати цю жінку, – уїдливо говорить Олексій. Даю голову на відсіч, вони зараз убивають один одного поглядами.   

– Досить уже. Досить! Я не якийсь шматок м'яса, щоб за мене горло гризли. Тимбільше рідні брати, – розізлилась я. В паніці вибігла за двері залу. Моє тіло тряслось від непробивного страху і передчуття чогось жахливого. З очей текли сльози. Втомилась. Досить втомилась, щоб знову сваритись.  

Вже на  сходах все пливло від сліз. Оце так заручини видались. Ніколи не забуду. навіть тут не можу бути щасливою. 

Я обіцяла собі ніколи не тікати, але не витримала цього натиску. Втомилась. Мій телефон розривався від дзвінків. Позаду чула як біг. Але я була швидшою. Спустилась до ресторану і побігла на вихід. На вулиці згубилась серед перехожих і залишилась сама. 

Через квартал зупинила таксі та поїхала додому. Хочу побути сама. Зібратись і звалити з цього міста. Я більше не можу. Ці чоловіки вбивають мене з середини. 

Біля будинку я заплатила таксисту, щоб чекав мене і вбігла в будинок. Зібрала свої речі та речі доньки і швидко вибігла на вулицю. 

Набрала номер матері і сказала, щоб Хелі відвезла доньку в один з ресторанів. Я буду там чекати. Звісно я попередила, щоб ніхто не знав. 

Я під'їхала до ресторанчику та сіла за непримітному столик. Стала чекати. Хелі приїхала за хвилин десять. Я взяла доньку на руки і поцілувавши подругу пішла на вулицю, де знову чекав таксист. 

До аеропорту їхали не довго. Розплатилась з таксистом і вийшла на вулицю. Чоловік подав мені мій валізу і привітно посміхнувся. Я віддала йому непримітну посмішку і рушила до стійки реєстрації. 

Взяла квиток до Манхеттену і стала чекати рейсу. Віолета не дуже любила літати. Та і я теж. Після того випадку з Олексієм, я важко переношу переліт. 

Через пів години ми будемо уже далеко. Поцілувала рожеві щічки доньки і почала з нею розмовляти. Хоч не розбірливо, але я її розуміла. Яка б мати не зрозуміла своєї доньки. Та ще й такої гарненької. 

На літак ми з донькою дістались без перешкод. Ніхто не вважав і пасажирів на диво було небагато. Я стала чекати поки цей диво птах полетить, але він все не летів і я почала перейматись. Щось сталось? Літак затримали? Почала озиратись. Ніде немає, ані стюардеси, ані когось із персоналу. Дивно. дуже дивно. Притисла до себе ближче доньку  і почала чекати новин. Хочу поскоріше забратись звідси.

– Доброго вечора, пасажири. Наш рейс затримали на десять хвилин. Просимо свої вибачення, але один пасажир не встигає на рейс до своєї нареченої, – чоловічий голос здався мені знайомим. Я знову почала оглядатись, але нікого, і нічого. Чорт!