Глава 46. Лист

Глава 46. Лист

Маріана

Дорогою до лікарні,  я все ніяк не могла викинути того листа з голови. Читати за кермом звісно я не буду. Життя поки дорожче. Але, що ж він там написав? Чому лишив мені свою компанію? Чим я заслужила на такий подарунок? 

Ох... Так важко. 

Вже за пів години я була біля лікарні. Йти до матері було так лячно. Я не могла ніяк себе пересилити. І чому тільки не послухала Девіда. Хотів же поїхати зі мною, а я відмовила. Важко видихнувши, я пішла у глиб будівлі. На рецепції мені вказали палату і я на ватяних ногах ледь дісталась туди. Схопилась за дверну ручку, але ніяк не могла її натиснути. 

Важко так. Щось серце не на місті. 

– Доброго дня. Ви до Мартиненко Сари? – від чоловічого голосу моє тіло здригається. Я наче стаю паралізованою. Не можу ворухнутись. 

– Так, – одними губами говорю і повільно повертаю голову. Наче сповільнена зйомка з моєю участю. 

– Ви її родичка? – запитує симпатичний чоловік середніх років. 

– Донька. Що з нею? – говорю захриплим голосом і лікар оцінююче сканує мене поглядом. 

– Стан стабільний, – відводить погляд від моєї тендітної статури та дивиться в очі. – Сьогодні можете забрати пацієнтку додому. Але обстеження потрібно робити раз у місяць. Самі розумієте, у жінки слабке серце. Бажано ніяких стресів. 

– Я вас зрозуміла, – нервово закусую губу і це не може сховатись від погляду чоловіка. 

Та, що це таке? Вони завжди на мене так реагуватимуть? Хоч бери і з дому не виходь. Або паранджу натягувати на себе. Ну, капець. 

– Тоді добре. Я підготую документи на виписку, а ви можете збиратись, – говорить і посміхнувшись йде. 

Я кивнула йому в слід і зайшла до палати матері. 

– Мамо? – запитую і обережно ступаю по підлозі. 

– Доню, я така рада, що ти жива, – посміхається мені та сідає на ліжко. 

– А я рада, що ти впорядку, – посміхаюсь та обіймаю її. – Збирайся, я можу прямо зараз тебе забрати і відвести додому.  

– Як чудово. Яка я рада, що нарешті заберусь подалі від цього запаху ліків і смерті, – посміхнулась вона та почала збирати речі. 

Я допомогла мамі з речами та пішла за випискою з лікарні. Зайшла в кабінет до маминого лікаря, якого я й досі не знаю, як звати. 

– Ооо... Ви вже зібрались? – підняв на мене осміхнений погляд і я ніяково посміхнулась. 

– Так. Виписка уже готова? 

– Звісно, – він підходить до мене та простягує папірець. 

Я обережно забираю його з рук і вже хочу йти, але де там. Чоловік зупиняє мене, тримаючи за лікоть. Спершу я очманіла. Перевела свій похмурий погляд на руку чоловіка, яка тримала мою, а потім і на самого лікаря. Він прослідкував за моїм поглядом і забрав руку.

– Вибачте, – зніяковів він. – Ви б не могли...

– Не могла. У мене чоловік є і дитина в придачу. Якщо це вас не лякає, то звісно можете спробувати, – грублю йому, але мені байдуже. Я розвертаюсь та під важкий подих лікаря йду геть. 

Мама чекала мене в коридорі і я не зупиняючись пішла до машини. Вона позаду. Потім сіли по своїм місцям. Я на водійське, вона на пасажирське. 

– Як справи у Віолети? – запитує, коли ми рушаємо з місця. На її обличчя лягла легка посмішка після згадки про онуку. 

– Добре. Все добре, мам. І зі мною теж. 

– Це добре. 

– Я хотіла тобі повідомити, але не знаю, як це зробити, – мій голос починає захрипати. Не думала, що колись це станеться. 

– Що саме? – запитує перевівши на мене стурбований погляд. 

– Ми з Олексієм тепер розлучені, – посміхаюсь дивлячись на рідну. 

– Ну, слава богу, – зітхає вона та починає голосно сміятись. 

Знаю, мамо. І мені теж радісно. Я вільна. Тепер я буду щаслива. Навіть попри все, я буду щасливою. Ми будемо щасливі, усі. Лишилось ще зовсім трішки. 

Решту дороги ми розмовляли ні про, що. нейтральні теми. Мода, косметика, виховання Віолети і тому подібні речі. Потім я допомогла мамі дійти до будинку. Привіталась з батьком і поїхала до дому. Все ж не зовсім додому. Я заїхала в тиху гавань. Там де  ледь не потонула. Сіла на поляні та взяла до руку той злощасний конверт. Спочатку ніяк не наважувалась його відкрити, але доведеться. Мені доведеться, це зробити. Навіть, якщо не бажаю. 

Набравшись сміливості, я важко зітхнула і відкрила білий конверт. Витягнула з нього лист і довго дивилась на його вмістимість. Букви розпливались і я довго не могла почати читати. 

Не буду багатослівним. Це наша остання розмова. Знай, що зараз я поряд. Хотів попрощатись саме так. Зробити тебе трішки щасливою. Адже знаю, що зараз ти усміхаєшся. Саме так. Твоя посмішка неймовірна, як і сама ти. Думаю ви з братом будете щасливі. На весілля не звіть, я все одно не приїду. Не зможу дивитись тобі  йому в очі. Зі мною все буде добре. Я поїхав на деякий час. Хочу зібрати думки до купи. Не хвилюйся. Скоро я знову буду тобі набридати так, як умію лише я. Вибач, що отак кладу тобі тягар на плечі, але моя компанія не може бути без нагляду. Знай... Лише тобі я довіряю. Бережи її і себе. Я буду сумувати за тобою і навіть за набридливим скигленням Девіда,  а найбільше за малечею. Я не зміг насититись її присутність, але скоро, дуже скоро, я це виправлю. Побажай мені удачі, кохана. Це востаннє, коли я назвав тебе так. Сподіваюсь, що і у мене буде ще така можливість когось назвати цим званням. Та буде звісно. Не вішай носа. Скоро зустрінемось. Твій Олексій. 

Каплі моїх сліз падали на лист і мочили його мов ту ганчірку, але я посміхалась. Так, я посміхалась. Не від того, що мені було радісно, а від того, що він знайде собі шанс на життя. Олексій стане щасливим. Він розумний хлопчик, впорається. 

Яка ж я зараз щаслива. Голосно видихнула і встала. Підійшла до обриву і розкинула руки пообабіч. Вдихнула аромат морської води і прикрила очі. Я вільна. Яке полегшення. Я так вільно себе ще ніколи не відчувала.