Глава 43. Він не винен
Маріана
– Коханий... – шепчу пересохлими губами. Швидко проводжу по них язиком і починаю тремтіти від сліз. На нього боляче дивитись. Що ж він пережив? Думав, що в тратив мене. Я така погана.
– Маріана? – підіймає голову та дивиться наче крізь мене. Очі повні болю та сліз. – Це не сон?
– Ні, милий, – підходжу до нього та присідаю так, щоб зрівнятись з його обличчям. Проводжу рукою по його щоці і він нарешті фокусує свій погляд на мені.
– Кохана, – притягує мене до себе та затискає в обіймах. Так міцно немов боїться, що я зникну. Вдихає мій запах і видихає з великим полегшенням. – Я думав, що втратив тебе, – говорить мертвим голосом. Таким, що в мене серце стискається.
– Ні, коханий, ні. Я тут. Я з тобою, – беру його за обабіч голови і проводжу руками по волоссю кілька разів. – Зі мною все добре. Я жива, – з очей скочуються сльози. Всього один день, а він вже в такому стані.
– Дійсно,– істерично сміється і затискає мене ще міцніше, цілуючи в маківку. Не хоче випускати зі своїх обіймів.
– Доню? – чую позаду голос такого ж змученого батька, але Девід не відпускає мене. Тримає міцно.
– Любий, я нікуди не дінусь, – шепчу йому та посміхаюсь так, щоб запевнити його.
Він киває і відпускає мене. Я підходжу до батька та обіймаю його.
– Я такий радий, що ти жива, – шепче мені з полегшенням.
– Я теж, – посміхаюсь батькові і переводжу свій погляд на Тіма, який мовчки стоїть з опущеною головою. – Батьку... – цілую його в щоку.
Підходжу до Тіма та стаю навпроти.
– Милий, – обережно торкаюсь його руки. – Вибач, – говорю голосно і змушую його підняти голову.
– Я готовий тебе знову вбити, – говорить та обіймає мене. – Я думав, що твоїм тільцем уже посмакували риби, – жартуючи вимовляє і заливаюсь сміхом.
– Було б не погано. Хороший корм рибам, – віджартовуюсь та цілую його у щоку.
– Як же я вистраждав через твою дупу, – зітхає він та відстороняється.
– Маріано? – я чую, як розбивається посуд і всі повертаються на звук. У дверях стоїть Хелі і тримається за руку Тайлера. Вона бліда, мов смерть.
– Люба, моя. Не кажи, що тобі теж повідомили? – підбігаю до неї та беру за іншу руку. Веду до дивану.
– Ти... – починає злитись та лупцює мене своїми рученятами. – Я так злякалась, – починає ридати і сідає на диван. Опускає руки і дивиться в підлогу. Моє серце стискається у кілька разів і починає кровити. Ми майже два роки не були такими рідними, як колись. Віддалились. Мені не вистачало її посмішки, її зухвалого вигляду. Її зачісок. Та мені не вистачало самої подруги.
– Моя рідна, – починаю плакати та притискаю її до себе. – Моя квіточко, – цілую її заплакані щічки. – Як же я скучила за тобою, – притискаюсь своїм чолом до її.
– Я ненавиджу тебе. Ти покинула мене вже двічі, а тепер ледь не вмерла, – ридає Хелі і я не можу стриматись, щоб не поцілувати її чоло.
– Кицю, не плач. Вибач.Я була поганою сестрою, – говорю захриплим голосом. Хоч ми й не рідні, але були ближчі ніж усі мої рідні разом взяті. Що з нами стало?
– Ні, це я погана. Мені потрібно було летіти до тебе, а я займалась своїми стосунками.
– Ти, що!? Ніколи в житті. Твоє щастя для мене найголовніше. Ти правильно зробила, що стала щасливою. Я дуже люблю тебе, щоб ти жертвувала собою. Тому перестань. Це нашкодить моїй похресниці, – посміхаюсь крізь сльози.
– Девіде? – чую голос Олексія і насторожуюсь. Підіймаю голову і бачу, як Девід іде до Олексія. Моя реакція мене вражає. Вже за мить я тримаю руки у верху не даючи чоловіку пройти. Загороджую собою Олексія.
– Не потрібно, – з підозрою дивлюсь на коханого.
– Ти... ти його захищаєш? – з повним нерозумінням і безпорадністю дивиться на мене Девід, а я голосно ковтаю. Не можу втримати його погляд і переводжу його крізь чоловіка.
– Так, захищаю. Він нічого поганого не зробив. Він змінився, Девіде. Він дає мені розлучення, – говорю ковтаючи наплив сліз. Не хочу зараз задаватись слабкою.
– Я йому не вірю. Може, це його приманка? Може його новий план? Кохана, відійди. Нам потрібно поговорити, як справжні чоловіки. Досить ховатись за тендітним тілом жінки, – говорить мені, а дивиться на Олексія.
– Ні, – хитаю головою та не думаю відійти.
– Маріано, ми просто поговоримо, – кладе руку мені на плече Олексій і я здригаюсь.
– Я не дам вам цього зробити. Не зараз, коли вами оволоділа злість. Девіде, він ледь не помер спасаючи мене. І ти хочеш зараз про це говорити? – дивлюсь на чоловіка. На його обличчі ходять жовна. Він злий, дуже злий.
– Гаразд. Він точно дасть тобі розлучення? – опанувавши себе Девід дивиться на мене з підозрою.
– Так. І він дотримає свого слова, я йому вірю, – я повертаю голову в бік Олексія, який мені посміхнувся та повертаю її до Девіда. – Цього разу він не завадить нам. Олексій буде рухатись, адже він теж страждає. Мий, послухай. Твій брат пережив теж саме, що й ми. Він теж страждав. Але ти був завжди поруч зі мною, а він ні. Йому залишалось лиш споглядати за нашим щастям. Що йому було ще робити? Я пробачила йому і ти пробач, – торкаюсь обережно обличчя чоловіка і не відводжу погляду від його блакитних пронизливих, коханих очей.
– Мені потрібен час, – важко видихає та переводить погляд на Олексія. – Але своєї дитини, я тобі, брате, не пробачу.
– Він не винен, Девіде. Опусти свою злість. Дай йому ще один шанс. Я знаю, що забагато прошу, але він твій брат, – мої слова діють на чоловіка наче заспокійливе і він розслабляється.
– Я... подумаю, – важко вимовляє та ковтає той клубок, який мучив його.
– Дякую, милий, – я нахиляюсь та цілую його. Трепетно, обережно, ніжно.
***
#2200 в Любовні романи
#1076 в Сучасний любовний роман
кохання біль зрада фатум минуле, втрата пам'яті, владний чоловік сильна жінка
Відредаговано: 13.10.2021