Глава 42. Повернення
Маріана
Я прокидаюсь від ніжних дотиків до мого обличчя. Морщу ніс та відкриваю очі, вони відразу стикаються з глибиною блакитних очей. Я завмираю і спостерігаю за усмішкою чоловіка. За його ямочками на щоках і за красивим знайомим обличчям. Вони дуже схожі. Навіть дуже. Скучила за Девідом до безумства. Хочу бачити його поруч. Відчувати його дотики та його губи.
– Добрий ранок, – говорить він мені та цілує в чоло.
– Добрий, – ніяковію.
– Може прогуляємось? – запитує мене та забирає пасмо волосся з мого обличчя.
– Так, – нерішуче киваю.
Я йшла попереду. Скуйовджене волосся падало на обличчя, але я посміхалась. Новий сонячний день, свіже повітря і я жива. Як би мені не хотілось в ту мить померти, я рада, що залишилась живою.
– Ти не знає де Марк? Кудись він зник? – запитую обернувшись до чоловіка, але йти не припинила.
– Ні, – хитає головою Олексій і я перечіплююсь через щось і починаю падати у низ. Реакція чоловіка мене шокує. Він ловить мене швидко і так непомітно.
– Будь обережною, – говорить мені, коли я застигаю дивлячись на його красиве обличчя.
– Дякую, – відходжу від чоловіка та починаю йти швидше, щоб сховати свої червоних щік.
Відійшовши уже досить далеко, я попросила повернутись. Ми швидко пішли назад і не доходячи до будинку, я помітила чужу машину. Таку я ще не бачила ніде.
– Олексію, ти знаєш хто це? – запитую досить збуджено.
– Ні, – хитає він головою. – Я піду перший, якщо щось станеться, тікай, – дивиться на мене досить серйозно.
– Я піду з тобою,– хапаю його за руку та дивлюсь на нього так, щоб впевнився, що я в повному серйозі.
– Добре, – важко зітхає.
Ми обережно підходили до будівлі. Олексій знайшов якусь добру палицю, я ж ішла позаду. Навшпиньках ми дістались дверей і вже хотіли заходити, коли нам на зустріч вийшов чоловік.
– Марк? – вражено запитала. – Якого чорта!? – починаю злитись на чоловіка. – Де ти був? І, що це в біса за машина?
– Ви чого такі перелякані? – запитує. – Їздив в місто. Потрібно було взяти вам одяг, їжу. Машина моя, купив недавно.
– Не бери в голову, – зітхаю.
– Давайте переодягайтесь, їжте, і нарешті звалимо із цього жахливого місця.
– Я тільки за! – викрикую та біжу до будинку. Не терпиться уже дістатись цивілізації.
– Як ви тут? – чую, як чоловік запитує в Олексія. Його голос не грубий і немає, ані тіні на злість, ані на гнів. Мені це подобається.
– Добре, як бачиш. Ходили на прогулянку, – зітхає Олексій, коли бачить, що я вже набила повний рот і сиджу за столом, мов той хом'як. – Настільки зголодніла? – сміється він і я киваю, бо говорити не можу.
– Бачу ви добре поладнали? – дивиться з підозрою Марк.
– Так. Як бачиш, то Маріна просто ангелочок сьогодні. Ніяких тобі істерик, звинувачень та сварок, – хлопці заливаються сміхом, а я ображено опускаю очі на повен стіл смакоти.
– Ну чого ти? Ми просто жартуємо, – шпиняє мене Марк і я підіймаю на нього спопеляючий погляд. – Все-все, мочку, а то ще пальці відкусиш, – і знову вони сміються. Господи...
Я закочую очі і продовжую швидко млинкувати їжу, мов той млин. Та ще й з таким поглядом немов, я відмінний холоднокровний убивця. Мг... Так і є.
Смачно поївши, я попрямувала до кімнати, щоб переодягнутись у більш зручний одяг, чим на мені був. Чорні джинси, гольф, чорна куртка та білі кросівки. Зручно.
Вийшовши відразу на вулицю, де мене вже чекали хлопці. Мовчки сіла в машину і схрестила руки на грудях. Не буду з ними говорити.
Докуривши свої цигарки, вони теж сіли в машину, але я відвернувшись у вікно їх ігнорувала.
– Ну чого ти образилась? – посміхається Марк.
– Люба, ми ж пожартували, підхопив Олексій.
– Та йдіть ви! Ще одне слово і я вискочу на хочу. Ви мене знаєте. Я слів на вітер не кидаю, – говорю та примружую очі. Хай знають наших. Отак їм.
– Добре, мовчимо, – вони зітхають, а я боковим зором бачу їхні посмішки.
– Як у дома справи? – чую, як Олексій щось запитує про дім і мої вуха насторожуються, як у вимогливого кота.
– Погано. Всі сходять з розуму. На Девіда важко глянути. Тім розбитий, а Сара... – Марк не договорюється і дивиться на мене через дзеркало заднього бачення. Знає, що я слухаю і припиняє говорити.
– Що з мамою? – запитую та підстрибую на місці.
– З нею уже все добре. Просто сильний стрес. Але ти маєш приготуватись до втомлений, несплячих, знервованих осіб.
– Зрозуміла, – киваю та сідаю на місце.
– Що ви вирішили з розлученням? – знову запитує в Олексія Марк.
– Нічого. Ми все ж таки розлучимось. Я даю на це свій особистий дозвіл, – я здригаюсь від слів Олексія. В думках говорю собі, що це найкраще. За двома зайцями не поженешся. Ми всі нарешті маємо бути щасливими.
– Це добре. Тепер у Девіда не буде приводу тебе вбити, – сміється Марк, а я напружуюсь. Натягуюсь мов та струна і здригаюсь від спогадів вчорашньої ночі.
– У нас з ним має бути довга та нудна розмова. Однієї пачки цигарок не вистачить і моїх нервів теж. Я дарую йому цей шанс бути щасливим. Сподіваюсь, що він не зіпсує його, – Олексій не намагається на мене дивитись, але я відчуваю його навіть на відстані. Йому боляче говорити про це, але він все одно дарує своєму братові мене. Наче блін, я подарунок, який він купив йому на день народження. Але змовчавши, я тільки закусила нижню губу, щоб не видати щось погане зі свого рота.
– Я тебе розумію, – підхоплює Марк і знову дивиться на мене через дзеркало заднього виду. Я кривлюсь і відвертаюсь. Тоже мені... герої коханці. Бляха!
Іншу решту дороги я не слухала про, що вони говорили. Лише занурилась у свої думки. Хотілось швидше приїхати додому. Обійняти дочку, доньку і Тіма. Який певно переживає через мої останні слова.
#2200 в Любовні романи
#1076 в Сучасний любовний роман
кохання біль зрада фатум минуле, втрата пам'яті, владний чоловік сильна жінка
Відредаговано: 13.10.2021