Глава 41. Що таке темрява?

Глава 41. Що таке темрява? 

Маріана

"... – Давай, Олексію... Кхе-хе... Допоможи мені її витягнути, – я чую знайомий голос..." 

Темрява...  Що воно таке? Коли твоє тіло огортає вода – ти відчуваєш полегшення і настає темрява, з останнім ковтком повітря. Що  тоді? Ти впадаєш у не забуття? А може ти розчиняєшся, як ті бульбашки на вітру, які лопають і більше не літають, вони зникають. І ти зникаєш. 

Я в темряві. Навколо немає райдужних картинок. Немає страждань та болю, лише спокій. Тихий шепіт мого серця. Моя свідомість. Я поринаю у спогади, які не давали мені жити всі ці роки... 

"...Перша зустріч з Марком. Перша посмішка. Перший поцілунок, зніяковіння. Він був моїм першим коханням. У всьому перший, майже. Тоді він поїхав... Біль, страждання, ридання, втома. Зцілення душі. Моя робота. Зустріч з Девідом. Кохання,  перший секс, щастя, радість, поцілунки, розтавання, втеча... Олексій, вагітність, одруження, симпатія, секс, медовий місяць, втеча. Тім, робота, Париж, народження доньки, боротьба за бізнес, весілля подруги і знову Девід, секс, шалена пристрасть, аварія, втеча, Девід, секс. Олексій, викрадення, втрата пам'яті, втрата дитини, втеча. Марк, його погляд, дотики, запах. Потім Девід, наше життя в трьох, відновлення пам'яті, біль за втрату дитини, викрадення, втеча, Тім, повернення і тепер ми в чотирьох, донька, щастя, Олексій, наш поцілунок і я лечу в прірву... "

– Ах... – я наче винирнула із води і вбираю в себе жадібно повітря. Я почала відкашлюватись і перевернулась на бік. 

– Маріано? Ти отямилась? Як ти? – чую занепокоєння в голосі Марка. Лягаю назад і важко видихаю. Легені печуть. Голова нестерпно болить. Я зітхаю та прикладаю руку до чола. 

– Маріано? – обережно запитує та сідає поруч. Чи то на ліжко, чи то на канапу. Я не відкривала очей, не бачила. – Ти мене чуєш? 

– Так... – захрипіла не своїм голосом. 

Ніздрі та горло здавило спазмом. Почало боліти та пекти, я відкашлялась і втомлено зітхнула. 

– Нічого, скоро ти відновишся. Я поставлю вас на ноги, – поклав свою долоню на мою руку, а я легенько кивнула і знову впала в темряву. 

*** 

Я почула сильний гуркіт. Здригнулась та розплющила очі, у них ще миготіли чорні плями і я не могла добре сфокусуватись. Знаю напевно, що мені вже краще. Не так все болить, але тіло ниє. Певно, це наслідки падіння. 

Бачу силует перед собою. Марк. Фокусуюсь на його обличчі і не можу посміхнутись крізь біль. 

– Дякую... – крекчу, мов старенька. 

– Як себе почуваєш? – сідає біля мене та прикладає руку до чола. 

– Вже... краще, – голосно ковтаю, щоб відповісти. 

– Це добре. Ти йдеш на поправку, – всміхається чоловік і я зітхаю. 

– Що з... Олексієм? – запитую і губи починають тремтіти. Картинки встають перед очима. 

– Він... З ним усе добре. Відсипається. Не хвилюйся за нього, – кладе свою руку поверх моєї і я посміхаюсь. 

– А Девід? Про нього нічого не чути? – запитую і серце починає нещадно калатати. Я боюсь відповіді. боюсь дізнатись, про ту ніч хоч щось. 

– Я не зна, – важко видихає Марк і відвертається. – Відпочивай. Завтра поговоримо, – говорить швидко і йде. 

Я лишаюсь сама зі своїми думками. Мені, це не подобається і я починаю в паніці розглядати кімнату. Схоже на стару садибу лісника. Стіни пошарпані, старе ліжко, яке ще й скрипить. Один столик біля вікна і невеличка шафа. Всі меблі немов з іншого століття. 

Я важко зітхнула та порахувавши до десяти сіла на ліжку. Голова одразу почала паморочитись і я приклала руки до очей. Застогнала та дала собі кілька хвилин на заспокоєння. Потім опустила босі ноги на холодну дерев'яну поверхню. Притримуючись за матрац, я почала рівно підійматись. 

"Давай, Маріано, ти зможеш. Ти сильна!" 

Ноги підкошуються і я ледь не падаю, але вчасно втримуюсь за ліжко. Знову роблю спробу встати. Коли я сяк так відновила рівновагу, то потягнула свої ноги до виходу. Коли починала падати, то хапалась за щось, а зараз я схопилась за дверну ручку, яка заскрипіла, під моїм напором. 

Трясця! 

Прочиняю двері та виходжу одразу на стареньку кухню. Оглядаюсь і не бачу ніде Марка. Знаходжу іншу кімнату та заходжу туди. Інтер'єр такий же, як і в моїй тимчасовій кімнатці. Бачу Олексія, який спить на боці. Підходжу до нього та присідаю, бо ногам важко ще. 

Він такий спокійний коли спить. Проводжу тремтячими пальцями по його розбитій губі. Потім по його рані на щоці і вище до рани на брові. Мої пальці, мов крила метелика. Повільно огортають його рани. 

Олексій навіть не ворушиться і це мене лякає. Я нагинаюсь та кладу йому голову на груди. Хочу почути його дихання і я його таки чую. Важко видихаю і хочу піднятись, але сильна рука притискає мене у те ж положення. 

– Ти впорядку? – чую захриплий мужній голос чоловіка і на серці стає спокійніше.

– Так, – говорю пошепки. 

– Це добре, – видихає наче з полегшенням.

– Я хвилювалась...

– Я зрозумів, – перебиває мене і я впевнена, що він посміхнувся. 

Кілька хвилин ми не рухаємось. Я слухаю, як швидко б'ється його серце, як рівно він дихає і мені стає спокійніше. Олексій гладить мене по волоссю, а по моєму тілу біжать мурахи. 

– Залазь до мене, – підіймає ковдру та впускає мене на ліжко. Я не відмовляюсь і лягаю поруч. – Ти вся тремтиш, – я киваю і зариваю обличчя йому в груди. Обіймаю двома руками за талію і закриваю очі. Хочу насолодитись таким знайомим запахом. Таким після присмаком нашого болю. – Як би я хотів, щоб це не скінчилось, – зітхає він через деякий час. 

– Але ти знає, що це не вічно. Я повернусь до нього, – говорю пошепки і вимальовую кола на його голих грудях. Ніжні пальчики торкаються його розгарячілої шкіри. 

– Знаю, але нічого не можу з собою вдіяти. Як би я не намагався тебе забути, в мене просто не виходило. Ти наче влізла мені в голову, під мою шкіру. Твій запах по всюди і я божеволію. Навіть зараз. Я ледь тримаю себе в руках, – він затискає мене міцніше до себе і я тамую подих.