Глава 40. Вони загинули?

Глава 40. Вони загинули?

Девід

– Що ти задумав? – запитує мене Тіматі і кривиться. 

– Ми прослід за Маріаною. У її машину я вмонтував пристрій відстеження, тому нам буде легко знайти її. Я знаю, що це занадто, але, якщо її викрадуть ще раз, я вхоплю серцевий напад. Тому такий я встановив прослушку в її телефон і вже маю дещо. Олексій зв'язався з нею кілька хвилин тому і нам потрібно діяти. Вдайте всі, що вий довіряєте їй. Вона не повірить, я знаю свою дівчинку, але ми маємо зробити все, щоб впіймати того негідника. 

– А якщо вона дізнається? – знову запитує Тімоті і я бачу в його очах недовіру. Марк взагалі мовчить і про щось задумався. 

– Не дізнається. А якщо й так, то за її безпеки, – я говорю досить серйозно і Тім погоджується. Тепер наші погляди прикуті до Марка. 

– Я в цьому участі не беру. не хочу, щоб вона потім ображалась на мене. Тому робіть, як знаєте, а я пас, – хмикає він і підіймає руки в гору. 

– Боягуз, – говорить Тім і ми чекаємо на появу Маріани. 

Вона приходить за кілька секунд і ми погоджуємося зі всім, що вона скаже. Як і думали, то вона не дуже нам повірила. насторожено зиркала, але все ж поїхала на зустріч з Олексієм. Ми не стали її проводити, бо вже сиділи в машині і чекали. 

Марк таки не поїхав і то його справа. Примушувати я нікого не збираюсь. Як тільки виїхала, моя дівчинка, ми поїхали слідом. 

Дорога зайняла трохи менш часу, чим я собі думав. Я бачив, як не сміло вона намагається опанувати себе. Не може ступити і кроку. Боїться. 

Потім видихаючи Маріана все ж виходить і я просто охриніваю від її наряду. Це вона так до нього нарядилась? 

Я дивлюсь на Тіма у якого вже очі по п'ять копійок. 

– Це бляха... Це чого вона так вирядилась? – дивиться на мене чоловік, а я знизую плечима. 

– Ти його бачиш? – запитую і дивлюсь кудись у даль. 

– Так, він стоїть біля самого берега. Там обрив. Хоч би він її не скинув, – робить великі очі Тім і я стискаю кермо міцніше. 

Вона підійшла до нього та вони про щось розмовляють. Здебільшого Олексій. Він обіймає її і я стискаю щелепу, щоб не рвонути до них і не надавати йому по пиці. 

– Охриніти можна. Це він, що... Вони... Йомайо, – вражено говорить і я не можу зрозуміти. Починаю придивлятись і бачу, що мою крихітку цілує цей покидьок. Маріана не відстороняється. 

– Це що таке!? – викрикую і вилітаю кулею з машини. 

– Стій, ти! Зробиш же гірше! – кричить мені у слід Тімоті, але мої очі вже палають від люті. Я минаю свою кохану і вмазую Олексію по обличчю. Навіть не чую крик Маріани. Ревнощі затьмарюють мені розуму і я починаю лупцювати Олексія. 

– Паскуда! – кричу і б'ю зі всієї сили. Він посміхається і шепче щось моїй дівчині, я переводжу погляд, а вона мотає головою і плаче. Я знову починаю гамселити його. 

Відчуваю на собі дотик коханої і відкидаю її в бік. Не можу нічого з собою зробити. Отямився я вже тоді, коли Тімоті закричав на все горло. Я переводжу погляд на нього і не бачу Маріани. Шукаю її обличчя. Мій погляд метається зі сторони в сторону, але її не помічаю. 

Підіймаюсь та підбігаю до Тіма. У нього очі перелякані і він весь трясеться. 

– Що сталось? Де Маріана? – трясу його. 

– Вона звалилась в обрив, – говорить він ледь не на останньому подиху і я бачу, як Олексій стрибає в воду. Очуняв, негідник. 

– Викликай швидку  і рятувальників, – говорю до чоловіка та знімаю піджак на хочу. Розбігаюсь і стрибаю у воду. Починаю шукати тих двох. Ниряю і не можу знайти. Нічого не видно. Лише темрява і світло місяця, яке ніхрина не освітлює і мене накриває паніка. Я випливаю, оглядаюсь, набираю побільше повітря в легені і знову ниряю, але не коханої, ані брата, я знайти не можу. Безсило вилажу на берег і по щоках стікають сльози. Я пробую обійти обрив, беріг. Але нікого. Я не можу повірити, що втратив їх обох. 

– Що там? Ти щось знайшов? – запитує мене Тімоті, коли я підходжу до нього. Чую сирени і мотаю головою. Сідаю на сиру землю і починаю плакати. Я не міг їх втратити. Просто не міг. 

– Сер? Ми щось знайшли. Погляньте. Це когось із загиблих? – я отямився тільки тоді, коли сказали загиблих. Моє серце пробило удар і я поглянув на поліцейського. Взяв у руки браслет Маріани, який я подарував їй ще дуже давно і з очей покотились сльози. 

– Ви їх не знайшли!? – підірвався та схопив чоловіка за комір. 

– Заспокойтесь, або я буду змушений скрутити вас, – говорить він та відкидає мої руки. 

– Девіде, припини, – відводить мене Тім у бік. 

– Я не вірю, що їх більше немає, – схлипую та стискаю щелепу. 

– Ми зайдемо їх, – говорить він та плескає мене по плечі.

– Як я поясню все Віолеті, батькам? – падаю безсило на землю та починаю бити її кулаками. 

– Поїхали. Нам потрібно заїхати в поліцейський відділок та скласти протокол, – підіймає мене Тім і я йду за ним, але погляд мій прикутий до озера. 

До відділку ми їхали мовчки. Я бачив, як з останніх сил тримається Тім. Як стискає він до болю кермо і як приховує своїх емоцій.

– Потрібно буде подзвонити до Марка, – говорю я пошепки і сам не впізнаю свого голосу.  

Тім киває, але продовжує мочати. 

Ми заходимо у велику будівлю та прямуємо в кабінет слідчого. Проходить дві години поки нас розпитують і я розповідаю усю правду. Все, як було. 

– Їх знайшли? – запитую я з надією. 

– Поки, ні. – тяжко зітхає молодий слідчий і моє серце скручується у вузол і пускає сік із крові. – Ані тіл, ані живих. Ще нікого не знайшли. наші люди прочісують озеро та все навколо. Не хвилюйтесь. Ми знайдемо їх. 

Я киваю і з останніх сил підіймаюсь. Додому з Тімом ми їхали в поліцейській машині. Нас не відпускали в такому стані самих. До Марка ми так і не дзвонились. Може, це й на краще. Довше побув у своєму розумі.