Глава 39. Останній поцілунок

Глава 39. Останній поцілунок

Маріана

– Олексій... – змогла лише видушити з себе та розплакалась сильніше. По щокам покотились солоні сльози, які я не намагалась зупинити. 

– Кохана, – промовив він та затис мене в обійми, я притислась до його грудей та даю собі час виплакати той біль, який зібрався у нас всередині. 

Не можу не дивитись на його біль в очах. Скільки всього ми пережили втрьох. Не можу навіть повірити. Олексій гладить однією рукою моє волосся, а іншою спину. Я здригаюсь від його дотиків і тримаю руками його сорочку. Боюсь навіть відійти. Боюсь побачити біль та страх втрати в його погляді. До чого ж пробираючий страх, який пробирається аж до самих кісток. 

– Ти стільки всього накоїв, – схлипую та хитаю головою. – За для чого? Навіщо? Тобі ставало краще, коли я страждала? – піднімаю на нього повний сліз погляд і Олексій здригається. Він наче вперше відчув весь мій біль пережитого. 

– Вибач, – лиш говорить та цілує мене в чоло, я закриваю очі і кладу голову знову йому на груди.  

– Що ми будемо робити? Олексію, нам потрібно з цим покінчити. Тобі потрібно жити далі. Ти заслуговуєш на щастя за свої страждання. Прошу тебе, схаменися,  – важко зітхаю. – Знайди собі хорошу дівчину і дай нам з Девідом жити спокійно. Я люблю його більше за тебе, хоч і до тебе  маю відчуття. Ти сам про це знаєш. Але я обрала його, а не тебе. Давай почнемо все спочатку? Давай жити, як належить. Я хочу розлучення і зняти з себе цей тягар. Я знаю, що ти теж цього хочеш. Так? 

– Хочу, – важко зітхає та підіймає моє обличчя двома пальцями за підборіддя. Я дивлюсь у блакитні знайомі очі і не можу контролювати свої думки. – Я дам тобі розлучення. В замін попрошу лише одне, – розглядає моє обличчя та нахиляється до моїх губ. – Я хочу один лише поцілунок. Прощальний поцілунок, для нас двох, – шепче захриплим голосом і я невпевнено киваю. Олексій нахиляється нижче і його губи торкаються моїх. Я здригаюсь і Олексій притискає мене за талію до себе. Спочатку він цілує ніжно. Я не відповідаю, лише завмираю і закриваю очі. Потім він відстороняється і цілує мене в чоло. Я знову здригаюсь і не можу прийти в себе. 

Відходжу на крок і дивлюсь йому в очі. Не можу відвести погляду. Не розумію, що тільки, що відбулось. Відчуття такі незнайомі. Не розумію, я вже себе і свого тіла. 

– Дякую, – шепче мені і я обережно киваю. 

Не встигаю й отямитись, як повз мене пробігає тінь і Олексій лежить на землі. Я починаю кричати і хочу кинутись до нього, але мене хапають за зап'ястки і заводять руки назад. Я оглядаюсь і бачу Тіма, а потім повертаю голову до чоловіка, який вдарив Олексія, і бачу в ньому Девіда. 

– Припини! Відпусти! – кричу, але горло здавлює спазм. 

Олексій пробує встати, але Девід валить його назад і знову б'є. Я вже не кричу, а вищу на все горло. Не можу бачити цей жах. Рвуся зі всіх сил, щоб допомогти чоловікові, який втратив все і навіть свою силу битися. 

– Благаю, зупинись... – стогну та викручуюсь у руках Тіма. 

– Маріано, заспокойся, бо зробиш ще гірше, – притискає мене до себе Тім та шепче на вухо. 

– Відпусти! – горланю на все і не можу спостерігати ту картину, яку мене змусили дивитись. Це місиво я не забуду ніколи. 

– Паскуда! – чую крик Девіда і не можу отямитись. 

– Девіде, Девіде, припини!  Отямся! – благаю та вже задихаюсь від сліз. 

Дивлюсь на закривавленого Олексія і він шепче мені одними губами, але я розумію: 

– Маріано, все добре. 

Яке добре! Яке добре... 

Я вириваюсь ще сильніше. Викручую собі руки і таки мені вдається. Я падаю на пісок і на четвереньках доповзаю до чоловіків. Хапаюсь за піджак Девіда і пробую його скинути, спинити.

– Припини, – б'ю кулаком в його спину. 

– Відчепись! – відкидає мене і я падаю на пісок. Безсило захлинаючись у власному болі. 

– Маріано, вставай. Пішли, – тягне мене Тім. 

– Я ненавиджу вас! – кричу і сідаю на пісок. Обхоплюю руками голову і починаю істерично кричати. Все тіло трясеться від безвиході. Тім пробує мене відтягти, але я опираюсь і продовжую ридати. Хитатись взад вперед і промовляти про себе, як їх ненавиджу. 

Я не можу прийти до тями від жаху. Стільки болю, я вже не можу витримати. Серце пече в грудях. Боляче. 

Підіймаю погляд на чоловіка, який стоїть переді мною, але його не бачу. Все розпливається. Я підіймаюсь і йду. Не знаю куди, але йду. 

– Маріано, що ти задумала? Зупинись. Досить, – йде за мною Тім. 

Я не чую його. Не бажаю чути. Оступаюсь і скочуюсь вниз. Хапаюсь руками за кінець обриву, у якому опинилась і безсило хочу випустити останній подих. Мені набридло жити у цій безвиході. 

– Маріанно! – чую його божевільний крик. – Хапайсь за мою руку. Давай, – панічно пробує мене витягнути, але я не піддаюсь. 

– Я ненавиджу вас, – промовляю і опускаю руки. – Подбай про Віолету, – шепчу і починаю падати. В очах пролітає все моє нікчемне життя, у якого не було спасіння. Я втратила себе ще тоді, коли втратила Марка. А далі все тягнулось тільки в гірший бік. Одна Віолета була моїм промінчиком світла, але про неї є кому подбати. 

– Маріана!!! 

 Мені стає лекше. Тіло охоплює вода і я піддаюсь цій хвилі. Відаю свою душу воді. Повільно опускаючись на дно, я закриваю очі і відчуваю полегшення. Роблю останній подих і...

***