Глава 36. Без опіки
– Що тобі потрібно? – запитую і ледь не трясусь від злості.
Я вже сама не знаю, чого хочу більше. Адже від Олексія, я втекла, а зараз сама хочу просити про зустріч. Ну не маячня, а?
– Ти ж сама знаєш відповідь на своє не дуже розумне запитання. Навіщо тоді запитуєш? – хмикає він.
– Дай думаю запитаю, а раптом ти передумав, – пінюсь та хочу закричати йому всі непристойні слова, які я тільки знаю. Щоб почув нарешті, якої я про нього думки. Пес кострубатий! Ооо... Саме так!
– Ні, я не передумаю. Не знаю, що ти там задумала, кохана, але я хочу дещо прояснити. Ти бачила час і місце, тому чекаю. І не здумай комусь повідомляти, бо тоді ти розізлиш мене ще більше. Втечею ти легко не відбудешся, зрозуміла? Я сподіваюсь, що так, бо в мене кінчиться терпіння.
– Я стільки раз телефонувала тобі, але ти не піднімав слухавку. Я сама хотіла з тобою поговорити. І тільки прошу, без зайвих викрадень. Я втомилась, Олексію. Хочу просто мирно поговорити, про нас, – прикриваю очі від втоми, яка накотилась так раптово.
– Я подумаю, – промовляє без тіні посмішки, і я чую довгі гудки. От же сволота!
Беру Віолету зручніше і йду до вітальні. Потрібно підготуватись до зустрічі зі своїм чоловічком.
Та, я навіть не знаю, що говорити, щоб мені повірили. Мене ж опікають краще Віолети і їхня опіка стає вже мені поперек горла. Ненавиджу, коли за мною стежать і ходять ледь не в туалет. Спочатку мені нічого не заважало, я майже не звертала на це увагу, але коли нас викрав Олексій, то опіка наді мною посилилась.
– Кохана? – Девід перший побачив занепокоєння на моєму обличчю. – Що трапилось? – схвильовано запитав, а я й сказати нічого не можу. Не знаю, як пояснити свій похід вночі.
– Нічого. Все впорядку, – лагідно посміхаюсь та підходжу, щоб поцілувати його в губи та заспокоїти. Хоча спокій зараз потрібен виключно мені.
– Ти впевнена? – бере мене за підборіддя та піднімає голову до верху, щоб я дивилась йому в очі.
– Так, – шепчу одними губами та киваю, але в думках уже зжимаюсь і натягуюсь, мов гітарна струна. Не знаю чого очікувати від Олексія. Він непередбачуваний. Закусую нижню губу, щоб не видати своїх думок і дивлюсь на присутніх. – Мені потрібно відлучитись у вечері, і навіть не думайте мене зупиняти. Я все одно піду, подобається вам, чи ні, – починаю свою тираду, але всі мовчать. Лише кліпають очима. Не намагаються щось сказати. Наче випробовують моє терпіння. Я хмикаю і не можу зрозуміти їхньої поведінки. – І чому всі мовчать? – з підозрою дивлюсь на присутніх.
– Ти довела, що можеш за себе постояти. Тому, ми тут порадились і вирішили, що згодні на все, що ти запропонуєш, – хмикає Тім і навіть погляду не відводить, дивиться прямо в очі.
Хитрі, значить? Ну добре.
– Тоді гаразд. Віолета лишається з вами, а я виїду десь о восьмій, – говорю і йду на кухню.
Дивно, дуже, дивно. Що вони замислили? Це мене лякає ще більше ніж Олексій. Та я тепер натягнулась, мов канат. Капець...
День пролетів швидко, і я почала збиратись на зустріч зі своїм чоловіком. Потрібно виглядати ефектно і красиво. Тому, я одягну най-най кращу сукню, що в мене є, але не таку довгу. До колін підійде. Зробила ще красиву зачіску. Хай чоловік лікті собі повідкушує.
Ще взяла з собою велику сумку, у якій склала речі, щоб переодягтись у щось зручніше, якщо мене знову викрадуть. Тому треба бути обережнішою і думати трішки мізками.
Вийшла в коридор, де мене ніхто не зупиняв. Навіть не знала, що й робити, чи посміхатись, чи плакати. Страшно не подобалась така їхня покора.
«Заспокойся, Маріано. Видихни з полегшенням, вони ж пояснили, що будуть тобі довіряти.» – заспокоювала я сама себе. Не дуже так допомогло, але я старалась.
Взула туфлі та поклала кросівки в масивну сумку до решти речей. Вийшла на вулицю, я теж без зупину. Нікому діла й не було, що я йду. Навіть сумувати почала за надмірною увагою. Та ну їх усіх!
Сіла в машину та завела двигун. Вбила в навігатор потрібне місце та виїхала на асфальтовану дорогу.
У мене інколи буває таке відчуття тривоги, а сьогодні воно день зникло, як і мої інстинкти самозбереження. Це ж треба було додуматись їхати самій на зустріч з Олексієм. Я точно психована і ненормальна. Біс певно в мене вселився.
«Так-так, Маріано, ти розумниця. Просто унікум. Лише ти можеш завжди встрявати в різні проблеми і твою дупу постійно рятують»
Я всю дорогу себе лаяла непристойними словами. Не могла повірити, що я дурепа клюнула на таку приманку. Та щей таку очевидну.
Про дурепу краще й не придумаєш. Це вже стовідсотковий діагноз, і він розвивається та зараз знаходиться у стані тупінізму.
Я пригальмувала і почала озиратись. Ніде, нікого не видно. Виходити з машини, я не ризикувала. Все ще тримаючи руки на кермі, я подумувала, що треба б було певно вшиватись. Погана ідея. Ненормальна просто.
На мій телефон прийшло сповіщення, від звуку, я здригнулась і ледь серце не впустила до п'ят.
– Щоб тебе качка копнула, – зашипіла я в пів голосу та дістала телефон з кишені.
Відкриваю анонімне повідомлення і пальці мліють:
«Я ще довго маю тебе чекати?»
***
#2200 в Любовні романи
#1076 в Сучасний любовний роман
кохання біль зрада фатум минуле, втрата пам'яті, владний чоловік сильна жінка
Відредаговано: 13.10.2021