Відшукай мене у своїй пам'яті

Глава 35. Ви залишаєтесь?

Глава  34. Ви залишаєтесь?

Маріана

Тиждень пройшов, як кілька днів. Ми з Девідом поїхали до моїх батьків. Нарешті вони відійшли від шоку, а особливо мама. Вона взагалі була перелякана до пів смерті. 

Олексій на зв'язок не виходив. Скільки б я не намагалась зв'язатися. Навіть через його батьків намагались, але марно. 

Цей кошмар потрібно уже закінчувати і насолодитись нарешті відпусткою на березі моря, або в горах. 

– Мамо, тато, – гукнула їх з порогу і побачила рідних, які йшли на зустріч. 

– Доню, Девіде, – мама притягнула мене в міцні обійми та посміхнулась, потім кивнула Девіду.

– Я вже скучила. Як ви? – відсторонююсь та кладу свої руки мамі на лікті. Голос досить радісний. 

– Добре. Думаємо з'їздити у відпустку, – промовив батько та поглянув на матір, закоханим поглядом. 

– Як чудово! – радісно вигукнула та подивилась на Девіда, закусивши нижню губу. 

Як хотілося собі уже з'їздити кудись. 

– А де Віолета? – поглянула за мою спину мама та не побачила онуки позаду мене.

– Ми залишили її з чоловіками, які впали в дитинство, – засміялась.

– Причому так, добре, – пожартував Девід. 

– А я хотіла побачити свою маленьку, – засумувала мама.

– Ще награєшся, – відмахнулась. – Я хотіла б вам щось сказати, – дивлюсь на батьків досить серйозно. Погляд наче у ворона. 

– Що саме? – насторожується батько. 

Я кілька раз важко зітхаю і Девід бере мене за руку, щоб могла трішки розслабитись. Я вдячно дивлюсь на нього та посміхаюсь. Така підтримка для мене дуже важлива. 

– Я хочу продати свій бізнес. І скоро поїду до Парижу, щоб усе оформити. Ми з Девідом вирішили поїхати на острови, а після відпочинку купити будинок десь за містом. Хочемо тиші і нарешті бути щасливі. Багато розмов було за цей тиждень. Тож, як тільки ми нарешті зв'яжемось з Олексієм, я вмовлю його на розлучення. Більше не хочу страждати і жити з некоханим  чоловіком. Думаю на цей раз він мене зрозуміє, а до поки я буду робити заплановане, – кілька секунд усі мовчали, я переводила дихання. 

– Ви вже все вирішили? – задумливо запитує тато, я киваю і стискаю міцно руку Девіду. – Тоді я радий, що ви наважились на такий крок і не один, – посміхається він та підходить до мене, обіймає міцно та цілує в маківку. Потім тисне Девіду руку і плескає його по плечі.

Розмова з батьками була не довгою і ми вирішили повернутись додому по дорозі, я помітила досить красиве кафе. Наче ми тут уже були. Здавалось так давно. 

– Коханий, зупини будь-ласка тут, – прошу його і коли машина паркується на парковці, я виходжу з автівки. 

Девід виходить слідом та підходить ближче, бере мене за руку та веде в  середину приміщенні. 

– Тут так красиво. Все, як вперше. Ти пам'ятаєш? – запитую дивлячись йому прямо в очі. 

– Пам'ятаю. Тоді ти мене відшила, – посміхається він. 

– І зробила б це знову. Знав би ти тоді, як хотіла я протилежного, – посміхаюсь грайливо та сідаю на стілець, який мені підсовує чоловік. 

– Відтоді ти стала ще красивішою, – говорить мені, чим виганяє в краску. 

– А ти став не таким козлом, – сміюсь і беру меню до рук.

Ми замовили все ж те саме, що кілька років тому. Мене навіть не збентежило його пюре із броколі. 

Після вечері ми вирішили поїхати все ж додому. Нас зустріло тяжке зітхання і не одне. Я поглянула на втомлених чоловіків і засміялась. 

– Що у вас тут трапилось? Світова війна? – ледь не заходжусь від сміху. 

– Ти б знала, як вимотує чекання на вас, – посміхається Тім. 

– Та невже! – вигукую і вмощуюсь на дивані. 

– Я піду у свій кабінет. Потрібно працювати, – говорить Девід і йде, але не забувши поцілувати мене у маківку. 

– Як батьки сприйняли новину? – запитує Тім і вони уважно слухають мене. 

– Добре. Вони раді, що я нарешті буду дома. 

– Маріано, я тут подумав і вирішив теж переїхати до Америки. Відкрити свій бізнес. Жити у своє задоволення і ближче до друзів. 

– Ти певно жартуєш? – запитую в нього. 

Тім махає головою, а я слідкую за ним. Не вірю я йому і все. Здається мені, що його рішення спіткало моїм. 

Він хоче все робити для мене і біля мене. 

Це його справа звісно. Я тут йому не помічник.

– Гаразд. Про це поговоримо пізніше. Марк? А ти що вирішив? Невже теж лишишся в Америці? – переводжу непримітний погляд на нього. 

– Так, – зітхає він. – Хочу бути ближчим до сім'ї. Втомився я жити на чужині. 

– Тільки не говори, що і ти туди ж? – важко зітхаю і дивлюсь на нього з під лоба. 

– Туди ж. Ми не хочемо залишати тебе одну, – говорить Марк.

– Я не одна, чи ви не бачите? – розводжу руками і дивлюсь на їхні реакції. 

– Ми знаємо, але хочемо бути поряд. І прошу, не упирайся нам. Ти ж наша подруга і ми будемо тебе берегти. 

Розмова мені набридала і я попрямувала в дитячу. Віолета спала і тому я почала шукати Девіда. Його в кабінеті не було, тому я пішла у спальню. По дорозі завітала на кухню, де випила смачної кави і знову на пошуки. 

Чоловік стояв посеред кімнати і дивився у вікно. Я підійшла та обвила його талію зі спини. Голову поклала на плече та поцілувала за вухом. 

Тепер я знаю, що ми будемо разом. Будемо щасливі. Ми все для цього зробимо. 

Девід повернувся до мене та поцілував. Жадібно. Вбираючи в себе всю мене. Я віддалась йому. Його почуттям, примхам. Хочу бути лише з ним. Відчувати його теплі пухкі губи і заглядати у блакитні очі. Він – мій. Я – його.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше