Глава 32. Повернення
Я прижмурилась, аби щось розгледіти, але марно. Бачила лише велику постать чоловіка. Не знала, що робити. Здавалося світ піде під ноги.
– Маріано? – почула я знайомий голос та здригнулась.
– Тім? – запитала придивляючись, коли нарешті побачила його біля себе то зраділа. Накинулась на нього з обіймами. – Яка я щаслива бачити тебе. Як ти тут опинився? – шепчу на вухо, а сама не можу не натішитись.
– А я бачу мені, як завжди доводиться рятувати твій зад, – посміхається мені в шию та бере Віолету з рук. – Привіт, крихітко. Моя солоденька, хоче їсти? – запитує чоловік та цілує доньку в щічку.
– Хоче, – відповідаю я замість дитини та прикриваю втомлено повіки.
– Ти в порядку? – запитує, коли бачить мій стан.
– Ні, Тіме, я не в порядку. Мені боляче, гидко, я страшенно втомлена. Не відчуваю ніг і нарешті хочу помитися, – говорю роздратовано і дивлюсь на нього.
– Вибач, що не був поруч, коли все сталось, – говорить з болем в голосі.
– Давай уже поїдемо звідси? – говорю досить втомлено.
Тім киває і йде до машини. Я йду за ним. Він обережно садить доньку в крісло і сідає сам, я ж мощуся на пасажирське сидіння з переду.
– Набери до Девіда і Марка. Ми розділились, аби знайти тебе, – простягує мені телефона та рушає з місця.
Я беру в руки мобільник і по пам'яті набираю номер Девіда. Він підіймає одразу.
– Ти знайшов її? – запитує схвильовано, а я переводжу погляд на Тімоті.
– Девіде, я в порядку, – захрипло говорю і мої губи починають трястися.
– Маріана, я так хвилювався. Думав, що той покидьок тебе знайшов.
– З нами все добре. Давай скоріше додому. Я втомилась, а донька голодна. Вона втомилась не гірше мене і зараз спить, від перевтоми. Намерзлись ми теж добряче, – говорю та шморгаю носом.
– Ми будемо їхати за вами, – я чую, як він чиркає запальничкою і як важко видихає уїдливий тяжкий дим. Такий рідний та коханий. Так хочеться зараз притиснутись до його грудей та вдихнути такі знайомі до болю парфуми.
– Добре, кохаю тебе, – нарешті говорю та відхиляю виклик, аби не розридатись від його відповіді.
Кілька хвилин я мовчу та стискаю у руках телефон. Потім дивлюсь на Тіма, який піджавши губи пильно вдивляється в дорогу.
Розумію, що йому важко чути мої слова кохання до іншого. Він пробує змиритися, але це важко. Не завжди можна забути кохання. А особливо тоді, коли воно так поряд.
– Тім, я...
– Не варто, – перебиває він та стискає кермо до побіління пальців.
– Я лише хотіла сказати, що скучила за тобою. Ми так давно не бачились. Стільки проблем, що й не можу збагнути, що до чого – тяжко зітхаю та переводжу свій погляд на пейзажі за вікном.
– Знаєш, я розумію Олексія. Ні, я не кажу, що його вчинки нормальні, але я розумію його. Він бореться за своє кохання саме так, як вміє. Ти не залишила йому вибору. Вибравши одного брата, ти ранила іншого і навпаки. Коли ти з Олексієм, він намагається тебе ображати? Саме тоді, коли ти бувала з ним ніжною? – Тім досить спокійно та тихо говорить. Його погляд впевнений і навіть голос не здригається. Він сам вірить у сказане.
Я замислююсь над його словами, адже й справді. Тім має рацію. Олексій ніколи не завдавав мені болю. Не бив. Навіть згадати не можу.
– Ні, він був адекватним. Хоча інколи і божеволів, – відповідаю на його запитання.
– А саме тоді, коли ти відштовхувала його, – додає замість мене та дивиться пильно в очі.
– Так, – киваю і складаю губи трубочкою.
Тім повністю правий. У всьому винна лише я. Навіть втрата дитини була моєю виною. Я просто не хотіла чути його. Не хотіла говорити з ним. Мені варто було просто поговорити. Мирно. Без скандалу і криків. Без погоні і викрадення.
– Ось, що... Ти повинна просто поговорити з ним. Але не зараз звісно. Він божеволіє від відмови, але він зрозуміє тебе.
– Ти правий, – погоджуюсь з ним та киваю.
Іншу частину дороги ми мовчали. Я думала про Олексія, Тім про своє.
Я вже знала, що маю робити. Адже кожне слово Тіма, лунало в моїй голові. Тепер я переконалась, що не варто тікати, не варто ховатись, а нарешті зробити так, щоб всім було добре.
Нарешті ми приїхали. Я ледь землю не цілувала.
Взяла Віолету на руки та попрямувала до будинку. Швидко нагріла дитині кашу, молоко і дала фрукти. Нарешті погодувавши доньку, я поклала її спати. Потім увійшла у вітальню, де і побачила розгубленого Девіда.
Він підбіг до мене та міцно обійняв. Я й слова не встигла вимовити, як він почав цілувати кожен сантиметр мого обличчя.
– Кохана, – говорить та цілує в губи.
Я починаю посміхатись, обіймати чоловіка і притискатись до його мужніх грудей.
– Як же я скучила, – говорю захриплим голосом.
– Я теж, але спершу піду ще до доньки. Як вона? – запитує схвильовано.
– Добре, спить.
– Я зараз повернусь, – цілує мене в чоло та йде до кімнати доньки.
Я переводжу погляд на чоловіків і посміхаюсь. Підходжу до Марка і міцно його обіймаю.
– Я рада, що все нарешті скінчилося, – крізь сльози говорю.
– І я радий, що ти ціла. Я думав вмру без тебе. Було досить сумно, – обіймає мене міцніше.
– Дякую, – посміхаюсь щиро.
Як же добре бути вдома. Саме у своєму будинку. У нашому щасливому будиночку. Сподіваюсь це все не різне. Ми заживемо щасливо.
#1844 в Любовні романи
#902 в Сучасний любовний роман
кохання біль зрада фатум минуле, втрата пам'яті, владний чоловік сильна жінка
Відредаговано: 13.10.2021