Глава 31. Погоня

Глава 31. Погоня

– Ало, Олексію... – зв'язок обірвався чорти б його побрали. Кругом клятий ліс. 

Я поглянула у дзеркало заднього виду та побачила синій Форд. Від жаху ледь кермо з рук не випустила. Що таке панічний страх? До сьогодні я й сама про це нічого не знала, але в перемішку з адреналіном виходить такий собі ядрений коктельчик. 

Я тисну на педаль газу. Машина реве, а ця клята педалька здавалося продавить дно в автівці. Я вижимала все, що можна. Кермо відскакувало від руку, било по пальцях. Швидкість була до двохсот. Я сама не знаю, яким дивом я врізалась в повороти. 

Але цього було замало. Олексій наздоганяв, у мене не було сумніву, що то він. Адже гнався він за мною не на меншій швидкості. 

Взяла телефон до рук. Зв'язку так і немає. Хоча б виїхати в місто. Там можна сховатися. Тоді набрати Девіда. 

Я не помітила, як синій Форт зрівнявся зі мною. В очах стояв диких жах. Серце й так пробивало ребра своїми гепаннями, а тепер і взагалі завмерло. По мені навіть морозець пройшов. 

Удар! 

Мене відкидає в бік, але я швидко хапаю кермо назад. Втримую його на плаву. Ще один удар... Віолета починає плакати, а я благаю усіх богів, щоб дали мені шанс. Хоча б малесенький вибратись звідси. 

І таки да! Я бачу за горизонтом машину ДАІ і знак міста. Від радості ледь не підстрибую.

Мг... Дурепа! Розсміялася на весь голос. Мені не може так пощастити. 

Даїшники зупиняють мене і позаду стає машина Олексія. Я бачу, як він виходить з автівки. Протягує одному з них руку і вказує на мене кивком голови. 

Все... 

Мені не треба було слів. Я даю по газам. Машина рве з місця. Я дивлюся, що вони теж спохватились і женуться за мною. 

– Чш...ш...ш... Маленька. Не плач. Ми скоро будемо з татом. Мама все для цього зробить, – говорю я до заплаканої Віолети, а сама кручусь на поворотах. 

Я все ж можу відірватись. Заїжджаю у провулок. Кидаю машину на дорозі і біжу до великої будівлі. 

Ноги тряслись, але я міцніше притискала до себе доньку і набирала номер Девіда. Він підійняв відразу. 

– Олексію! – кричить в трубку. 

– Девіде, – плачу я радіючи його голосу. Сльози котяться рікою по щоках, але я не припиняю бігти по сходам. 

– Маріана? Де ти!? З вами все добре? Кохана, не мовчи, – його голос схвильований, а я вже захлинаюсь від сліз, але продовжую бігти на останній поверх. 

– Я... За мною женеться Олексій і його шавки... Девіде, мені вдалося втікти. Віолета, я боюсь, що він щось їй зробить, якщо знайде нас... – я ледь можу говорити, але намагаюсь якомога точно передати все, хоч і повітря в легенях уже немає. 

– Де ви? Ми зараз же виїжджаємо, – його голос став панічним, я навіть через телефон відчуваю, як тремтять його руки та, як калатає серце. – Кохана, я поряд. Я вас врятую. 

– Я знаю, любий. Спробую скинути тобі адресу по смс, – кажу пошепки і стаю на останню сходинку. 

– Сховайся десь, я скоро приїду по вас, – чую його турботу і серце знову починає шалено калатати. 

– Дякую...

Я відключаю виклик і починаю друкувати адресу. Пальці трясуться, але мені вдалося скинути смс. 

Я поглянула на Віолету та присіла на холодному бетоні. На останньому поверсі немає квартир. Це кінечна зупинка. Далі тільки на дах. 

Моя донечка споглядала за мною. Вона бачила мої сльози, мій панічний страх в очах.

– Мама, – чую її тихий шепіт і посміхаюсь. 

– Так, принцесо, – цілую її мокрі щічки та притискаю до себе міцніше. 

Коли я заспокоїлась, то зрозуміла, що потрібно вимкнути телефон і дістати з нього сімку. Олексій міг поставити на свій телефон відстежував. 

Я знала, що не могла тут довго лишатись. Мене обов'язково знайдуть, але й вийти не варіант. Підняла голову до верху і побачила невеличкий прохід на дах. Він був замкнений на замок. 

Думай Маріано, думай... 

Навіть не знаю, як його відкрити. У фільмах це робили шпилькою. Варто спробувати. 

Дістаю з волосся шпильку та ставлю Віолету на підлогу. Але й дотягнутись до нього не можу.

Дурна ідея!

Щоб його!

Знову беру доньку на руки та присідаю. Кілька хвилин  обдумую ситуацію. Я не могла постукати ні до кого у двері, бо нікому не довіряла. Зараз такий світ. Тому це теж не варіант. 

Я не знаю скільки пройшло часу, від кожного шороху моє серце завмирало і я перестала дихати. Одне чому я була рада так, це тому, що Віолета не плакала. Поводила себе чемно. 

Її спокійний вираз обличчя змушував мене посміхатися. 

Пройшло чимало часу. За вікном було досить темно. Я не знала, чи вони ще шукають нас, чи ні. Девід теж не знав, де мене знайти. 

Напевно, це кінець...

Віолета почала сильно плакати. Зголодніла, мабуть. Я вирішила, або так, або ніяк. Взяла її на руки і попрямувала на вулицю. Сходи здавалися безкінечними. І як тільки, я так швидко дісталася до останнього поверху? 

Зараз же мене, це дивує. 

Підійшла до дверей і поклала на масивну ручку руку. Кілька раз видихнула і натиснула на неї. Двері зі скрипом відчинилися і в обличчя вдарив холодний вітер. 

Було досить темно. Ліхтарі ледь освітлювали шлях, але я йшла ближче до газонів будинку, аби в випадку зіткнення з Олексієвими шайками була можливість втекти. 

Віолета продовжувала плакати, а я втомлено ледь-ледь пересувалась. Очі вже закривались від втоми, але я все одно перебирала ногами.

Не знаю скільки я так йшла і скільки б ще змогла йти, але на зустріч мені їхала машина засвітивши мої очі. Я бачила, що вона зупинилась в хтось вийшов. Тіло було досить масивне. 

Я злякалась та заклякла. Тікати нікуди і я одна. Віолета замовкла і спостерігала за тією картиною за якою спостерігала я.

Хто він? Це кінець? 

Мабуть...

***