Глава 30. Втеча

Глава 30. Втеча

Маріана

Олексій привіз нас до величезного будинку. Я навіть не знала,  де ми знаходились. Коли під'їжджали то пропустила знак з назвою цього міста. 

Я важко зітхнула та повернула голову до Олексія. Він якраз виходив з машини, тому я навіть словом не обмовилась. Натиснувши на ручку, я вийшла слідом. 

Нам на зустріч вийшов пристаркуватий чоловік в діловому костюмі, я спочатку нахмурилась. Було таке відчуття, що мене тут готові вбити і відправити одразу в піч. Не знаю, чому ця ідіотська думка взагалі вдарила мені в голову. 

Я поклала руки до карману та вдихнула лісове повітря. Так! Саме за будинком був ліс і я на всі сто відсотків впевнена, що й зв'язку тут немає. Адже, як правило саме в таких місцевостях їх і нема. 

Олексій про щось перешіптувався із чоловіком, а я вирішила пройтись. Все одно Віолета спить, тому я пішла по алеї, яка вела за будинок, де й зустріла там великий басейн. Велику терасу і навіть чан з травами. Пішла далі по стежці, яка вела до лісу. 

Плану в мене не було. Втекти не вийде. В глушині, або в лісі мене буде важче знайти. Що ж я могла вигадати? 

Роздивляючись природні властивості, я прокручувала в голові план втечі, або будь-який інший план, який би був надійним. 

Дурний ліс! Дурний Олексій! Ну це ж треба було привезти мене до чорта на роги! Щоб його! 

Я злилась на нього. Навіть почала ногою бити ні в чому неповинну каменюку. Хотілося випустити пар. Але не могла я на довго лишати Віолету саму, тому розвернулась, аби повернутись і зустрілась з блакитними очима. Олексій стояв обпершись плечем об стіну будинку і дивився на мене. Його погляд не можна було розгадати, як і міміку на обличчі. Видно було, що він про щось замислився. Руки складені на грудях. Уважний погляд. Він наче сканував мене своїми блакитними очима.  

Я зробила кілька кроків до будинку і Олексій теж не стояв на місці. Він йшов мені на зустріч. Коли ми опинились майже поряд, я сильно стисла кулаки, аби не накинутись на нього та не побити до втрати свідомості. 

Та в мене навіть бажання було закопати його десь у лісі. Гримнути спершу лопатою, а потім прикопати десь під кленом. 

– Я так розумію, що замість он... того камінця, мав бути я? – вказав пальцем мені за спину. Так, милий, саме ти. Який ти в мене догадливий. – Ти зла на мене? 

Ще питає! Він точно ненормальний. Була б моя воля, ти б тут не стояв. 

– Мг... – мугикаю та ступаю крок, оминаю чоловіка і прямую у бік машини. Олексій хапає мене за лікоть та тягне на себе. Я роблю розворот і потрапляю до його сталевих обіймів. 

– Як же я скучив, – шепоче мені в шию затискаючи ще міцніше. Я ледь не крекчу від болю. Вже навіть тріскіт ребер чула. 

– А я, ні! – Спробую віддерти його від себе, але марно. Причепився, мов той реп'ях. 

– Ти в будь-якому випадку вибрала б його? – Вивільнив одну руку та поклав мені її на щоку. Провів по ній зверху вниз. Потім до вилиць і спустився до шиї. 

– Так, – говорю гордо. 

До біса, так! І тобі цього не змінити, покидьку! 

– Як би я хотів почути іншу відповідь, – шепче мені в губи і мене ледь не вивертає. 

Це ж треба... знудило. 

– А я б хотіла нарешті, щоб ти дав мені спокій, – шиплю йому та нахиляю голову нижче, щоб він бачив у моїх очах відблиск ненависті. 

– Цьому не бути! Ти моя дружина, – ледь не кричить і здавлює мою шию до болю. Такий біль, що хотілось завити. 

– Ти божевільний покидьок, – хриплю і б'ю йому коліном між ноги. 

Олексій ослаблює хватку і я вдихаю такий бажаний ковток повітря. Відпихаю його в бік і тікаю до машини. Закриваюсь з середини та намагаюсь заспокоїтись. 

Ключі! 

Я починаю шукати ключі. Руки тремтять, а паніка наростає. 

Знайшла! 

Дивлюсь у вікно. Бачу, що Олексій йде до мене. Руки починають тремтіти. Кілька раз видихнувши, я прокручую ключ і машина рве мотора. 

Бам! 

Бачу, що чоловік б'є по склу кулаками. Я натискаю на гальма і здаю назад, але дивлюся у ці божевільні блакитні очі, які будуть переслідувати мене все моє життя. 

Не знаю, як я розвернулась, але я це зробила. Зробила неможливо. Руки трясуться. Адреналін зашкалює. Дивлюсь назад, але поки тихо. Виїжджаю на трасу і пробую відновити шлях по якому ми їхали. 

Машине рве з великою швидкістю, я не бачу нічого окрім дороги. Намагаюсь від'їхати на безпечну відстань від будинку. 

Я вже проїхала десь кілометрів п'ять, але все одно не можу видихнути з полегшенням. Натягнута, мов та струна. 

Аж м'язи болять від напруження. 

Пробую заспокоїтись, але не виходить. Дивлюсь на сплячу Віолету, якій зараз байдуже все. От би мені бути такою безпорадною. 

Повертаю погляд назад на дорогу і помічаю на панелі телефон. 

Мені сьогодні явно щастить. 

Беру його в руку та намагаюсь розблокувати. 

Давай же! Тупа залізяка! 

Руки трясуться. Телефон падає під сидіння. Я глушу машину і нагинаюсь, щоб його дістати. 

Нарешті він у мене в руках. Розблоковую швидко. Не дивно... Олексій не ставив пароля. Який він безпечний. 

Посміхаюсь нервово та набираю номер Девіда. Цифри губляться і я не можу згадати дві останні. Натискаю, які перші попались на думку і дзвоню. Знову заводжу машину поки чекаю на відповідь. 

Чорти б тебе побрали! Візьми слухавку...

– Ало... Олексію? – Чую голос коханого і не можу й слова сказати. – Ало. Чого мовчиш? Де ти, недоумку!? – Я чую, що він уже на межі, а по моїм щокам котяться сльози. 

– Девіде, – шепчу крізь сльози і чую позаду сигнал машини. 

О ні! 

***