Глава 24. Подруга

Глава 24. Подруга

– Я...

– Не говори зараз нічого. Добре обдумай мої слова. Краще вже так, а ні ж бути ворогами, або знайомими, – Марк встав з крісла. Ще раз поглянув на мене та вийшов. 

Я розгублено потерла руки і вдумливо дивилась на озеро, яке було звідси так добре видно. Всі мої думки знову змішались. Спогади не покидали мою хвору голову. Здавалося, що ще трішки і я просто потраплю в психушку. 

Моя кава остигла, думки так і не зібрались до купи і я вирішила піти в дім. Все краще, чим мучити себе спогадами, які ранили серце. 

Під моє здивування на мене там чекав сюрприз. 

– Люба!? – Вигукнула радісно, чим привернула кілька пар очей до своєї персони. 

– Маріано, – посміхнулась вона та пішла до мене. 

Я обійняла подругу так міцно. Вже й забула коли її в останнє бачила. 

– Привіт, – привітався Тайлер та підійшов до нас. 

Я кивнула і не випускаючи подругу з обіймів повела до диванчику. Так ми й присіли разом, обіймаючись. 

– Як же я скучила, – посміхаючись вимовила. 

– Я теж, – стисла мене ще міцніше і розсміялась. – Я тут дізналась, що ти живеш під одним дахом з красенями, – підколола мене подруга та підморгнула. 

Я винувато опустила погляд. 

– Сама шокована, – прошепотіла. 

Настала незручна пауза. Всі затихли. Навіть дихати припинили. 

Я сама представила цю картину з двома своїми жителями і покрилась мурахами. 

– Тайлер, коли ти вже повідаєш нам новину, яку збирався розповісти? – Перебив незручну паузу Девід. 

– Ах, да! Трішки призабувся, – посміхнувся блондин. – Кохана, може ти? – Перевів він погляд на Риту, яка похитала головою. 

– Тут така справа... – тиха пауза. – Ми з Хелі скоро станемо батьками, – голосно промовив.

Від цієї новини в очах потемніло. Я згадала слова лікарки: 

«Нам вдалось врятувати матір»

Все стало пливти в очах. Наче я знову повернулась до тих жахливих митей. 

– Люба, з тобою все добре? Ти зблідла, – я чула тривожний голос подруги, але змогла лише подивитись на неї розсіяним поглядом. 

Все здавалось таким нереальним. 

В очах стало темно, а потім з'явилась картинка. Маленька білокура дівчинка з легкою посмішкою. Її рука привітно махалась у повітрі, а щоки були такими рожевими, що хотілось провести по них рукою. 

– Мамо... – чула я тихий ніжний голосок і з очей потекли сльози. 

Картинка змінилась реальність і образ дитини застиг у моїй голові. Я віджахнулась від подруги, яка махала переді мною рукою і подивилась на Девіда,  у якого застигала така ж гримаса болю, яку він ховав за стиснутими зубами, але я розуміла його. 

Він дивився на мене з болем, а по моїх щоках так і стікали сльози.  

– Маріано? – Піднявся Марк та підійшов до мене. 

Я подивилась на нього, туманними повним сліз очима і замотала головою. 

– Маріано, все добре? – Взяв мене за руку, яку я відкинула і віджахнулась ще й від нього. 

– Ні! Ні... – Закричала я та присіла на підлогу. – Ні! – Руки тряслись, а в очах застигла паніка. 

Я хиталася зі сторони в сторону. Вперед назад, мов божевільна. Всі погляди були прикуті до мене. Девід підбіг і обійняв мене так міцно. Почав гладити волосся і гойдати, мов малу дитину. 

Тепер я зрозуміла, що моє життя не буде таким, як раніше. Воно вже давно не таке. А з розумінням того, що я втратила дитину, стало ще огидніше. Тепер згадуючи Віолету, або бачачи її, я бачу ту білокуру дівчинку і втрачаю контроль. 

Коли я трішки заспокоїлась Девід підняв мене і посадив собі на коліна. Я зарила соє обличчя йому в груди і чула гучний гуркіт його серця. Цей звук мене заспокоював, мов колискова для дитини. 

– Хтось роз'яснить нам, що тільки, що було? – Подала голос Хелі, яка злякано дивилась на мене. 

Я кілька разів тяжко видихнула і кивнула Девіду, даючи згоду на розповідь.

Він теж не поспішав, дивився в одну точку і збирався з думками. Потім тихо почав, а я старалась заспокоїтись: 

– Маріана... І я... – тяжко видихнув. – Коли Олексій її викрав... Вона... Втратила нашу дитину. Маріана про це не здогадувалась, аж до поки їй не повернулась пам'ять, – Девіду важко було переказувати все. Йому важко давались слова, а мені було важко слухати. Адже спогади різали вуха. 

«Виходь!» – закричав Олексій. 

«Ні-ні-ні» – замотала головою. 

Через хвилину літак почало трясти і я кілька раз вдарилась головою, повалилась на підлогу, при цьому вдарившись ще раз головою об унітаза і далі лише темрява. 

Сльози знову покотились з очей. 

– Ох, боже! – Закричала Хелі повертаючи мене в реальність. – Який же він негідник. Я сама його вб'ю! – Розізлилась вона. 

Знову тиша, я подивилась на Марка, адже він був ближчим. Бачила, як на його обличчі ходять жовна, як він стискає кулаки до побіління костяшок. Як задумливо він дивиться в одну точку. Він переживав за мене. Це було відчутно. 

– Як би ми знали... – Почав Тайлер, але Девід його перебив. 

– Не варто. Ви ж дійсно нічого не знали, – промовив і подивився на мене, я ж притулилась до нього ще сильніше. Відчула мужнє плече, яке вже давно забула. Я вже й забула, який він. Як нам повернути все? Стати знову єдиним цілим? 

Мої думки відкинули страхи і я заспокоїлась. Тремтіння ще не пройшло, але картинки в голові перестали літати. 

– Може хтось буде чай? – Тихий голос Марка змусив усіх подивитись у його бік. 

– Я б не відмовилась, – заговорила Хелі. 

– Я теж, – кивнув до нього Тайлер. 

Марк встав і нервово пішов на кухню. Я прослідкувала за ним і це насторожило мене. 

– Я піду допоможу, – встала. 

– Може краще посидиш? – Притримав мене Девід, але я відчувала, що маю бути там. 

– Ні, я вже в порядку, – через силу посміхнулась. Вийшло криво, але Девід кивнув та відпустив. 

Я пройшла на кухню і побачила, як Марк вдарив кулаком по стіні. 

– Ти чого? – Підбігла до нього.