Глава 22. Біль

Глава 22. Біль

– Що це ви тут розляглись на асфальті? – Почула я вражений голос Марка і від страху ледь не знепритомніла. 

Хотілось десь провались крізь землю, від усіх спогадів, які на мене нахлинули.  Розуміння того, що ми втратили дитину. 

– Яке тобі діло. Захотіли і валяємось, – почав злитись Девід. 

Я поглянула на чоловіка і стисла його плече, щоб встати. 

– Я просто... Мені просто стало погано, – ледь вимовила піднімаючись. 

Марк кинув пакети, які були в руках і підлетів до мене. 

– Зараз усе в порядку? Може в лікарню? – Почав допомагати мені підніматись. 

Я не бачила Девіда в той час, але відчувала його злість, аж до себе. Йому це все не подобалось, як і мені. 

Мені було не комфортно відчувати таку спеку між нами трьома. Здавалося повітря наелектризувалося. 

– Ні. Вже краще. Не потрібно в лікарню, – злегка посміхнулась та звернула увагу на пакети з продуктами. – А що це ти там таке накупував? – Вражено перевела погляд на покупки і відсторонившись від Марка, підійшла до них. Почала заглядати, що там. 

Хоч і обличчя моє було схоже на помідорину, але я продовжувала розглядати те, чого не бачила взагалі. 

Відчувала на собі погляди чоловіків і ще більше почала тремтіти. 

Зараз, коли я все згадала, мені стало моторошно. За себе, за низ та за усіх. 

– Залиши ти вже ці кульки у спокої, – зірвався першим Девід. 

– Ооо... Тут є м'ясо. Зробимо шашликів, – радісно заговорила не обертаючись. 

– Які ще шашлики? – Знову голос Девіда. Його кроки. 

– Які такі шашлики? Звичайні. Правда, Марк. Посидимо у дворі, розведемо вогонь і будемо насолоджуватись вечором, – мов мала дитина раділа, хоча було зовсім не так. Я ховала від них свої почуття, які мене накрили з головою. 

– З тобою точно усе добре? Ти якась дивна, – Марк теж підійшов і почав придивлятись до мене. 

– Та що може зі мною бути. Ооо... Тут і риба є. Я люблю рибу запечену у фользі. Так! Давайте несіть пакети до будинку на кухню. Зараз будемо чаклувати, – скомандувала та плеснувши себе по ляшкам, встала. 

Чоловіки незрозуміло переглянулись. Марк знизав плечима і взявши пакети до рук, поніс до будинку. Девід же спопеляв мене невдоволеним поглядом. 

– Ти все згадала і надалі ламаєш цей цирк, –  підійшов ближче та схопивши мене за плечі, струснув кілька разів. 

– Яка різниця. Дай мені час звикнутись. Я втомилась уже, від цих спогадів. Без них було краще, – холодно промовила. – Давай краще насолодимося цим вечором, а не будемо влазити в розбірки. 

– Як знаєш, – відпихнув мене та пішов до будинку, засунувши руки в карманах. 

Брутальний Девід мені подобався більше. 

Я попрямувала за ним.  На кухні готовка йшла повним ходом, я здивовано оглянула продукти, які вже помив та розібрав Марк. 

– Швидкий ти, – посміхнулась та приєдналась до готування. 

Девід же фиркнув та покинув кухню. 

– Що це з ним? – Запитав здивований Марк. 

– Не звертай уваги. А що це там у тебе. Риба? Ти вмієш її розбирати? – Перевела швидко тему. 

– Так. Я вже закінчив. За м'ясо візьмусь теж я, а на тобі овочі, картопля та салати, – скомандував він та скорчив смішну гримасу. 

– Слухаюсь, бос, – засміялась, хоч до цього хотіла бути серйозною. 

– Так краще, – знову посміхнувся. 

– Як? – Запитала. 

– Коли ти посміхаєшся, – наші погляди зустрілись. Стало якось ніяково, від такого пронизливого погляду. 

Щоб відволіктись, я почала кришити салат. Спочатку помідори, огірки, капуста, трішки ковбаси і інші доповнення. Марк теж почав маринувати м'ясо. Ми занурились у роботу. Інколи кидали легкі погляди один на одного. Ми повністю занурились у наш світ. Легкі дотики, посмішки, погляди. Все було таким невимушено чутливим. 

Через дві години, у нас усе вже було готово. Марк навіть розвів вогонь в мангалі. Я накривала на стіл. Він допомагав мені з тарілками. Я відчувала таку маленьку підтримку. Хоча вона була зовсім не маленькою. 

Коли все було готове, я пішла шукати Девіда, лишивши  на Маркові м'ясо та рибу. 

Обійшла майже весь будинок, але ніде не могла його знайти, аж поки мені в очі не трапились ті масивні великі двері. 

Я поклала руку на ручку і натиснула на неї. Двері піддались і зі скрипом відчинились. Я ступила кілька кроків і не відразу помітила чоловіка позаду себе. 

Коли клацнув замок, я здригнулася. Різко повернулась усім тілом на звук. Девід стояв біля дверей з серйозним обличчям. Від одного погляду, моє серце впало до п'ят. 

– Що ти коїш? – Почала тремтіти. 

– Те що давно хотів, – єхидно посміхнувся та почав підходити.

Я застигла та затамувала подих. 

– Наш чекає Марк, – здригнулась я, коли чоловік взяв з полиці, якусь палицю у якої кінцівка було резинова і трішки широка. 

– Марк, Марк, Марк, кожного дня я чую його ім'я. Ти хоч знаєш, якого мені? Що я відчуваю? Навіть зараз, коли ти все згадала, ти все одно робиш мені боляче, – розізлився він та провів пальцем по всій довженні невідомого мені предмета.

Я прослідкувала за його діями і проковтнула слину. Мені здавалося в той час, що й серце моє не билося. 

– Що ти задумав? – Злякано запитала, ледь не заїкаючись. 

– А що я міг задумати? Я просто зроблю те, що давно мусів, – знову цей грубий оскал на обличчі, від якого і кров в жилах холоне. 

– Давай краще спустимось. Там уже все готово, – зробила я благальне обличчя. 

– Ні. Не зараз. Трішки пізніше підеш, але не зараз. 

– Девіде, не роби того про, що пошкодуєш, – відійшла на кілька кроків.

– А я маю шкодувати? Я шкодую тільки про одне... що ми втратили нашу дитину. Все інше зараз не дуже так важливе. Хоча ні. Я ще дуже бажаю свому братові смерті, – його злий та болючий погляд, різав мені серце. 

Хотілось втекти, сховатись, зникнути, але не продовжувати цю розмову. Адже боляче не тільки йому, а й мені.