Глава 21. Згадала, я все згадала

Глава 21. Згадала, я все згадала

Пролетів тиждень. Дуже нестерпний тиждень у моєму житті. Мені не подобалось те, що мене контролювали на кожному кроці, неначе затягнули на моїй шиї зашморг. До того ж сварки з чоловіками і примітьте, з обома чоловіками. Адже кожен тягнув мене на свій бік. 

Тепер наш будиночок нещастя, як я його звикла називати, був для мене пеклом. Можливо я драматизую, але воно дійсно так. 

– Привіт, мила. Кави? – Не встигла я зайти на кухню, як мені під ніс тицяють каву, яку я вже бачити не можу. 

Відпихаю горня і сідаю на стільчик. 

– Де Марк? – Запитую буденним тоном. 

– А тебе тільки це хвилює? – Змінився він в обличчі та зробив злу гримасу.

– Я просто запитала із цікавості. Не тисни на мене! – Зірвалась та вдарила долонею по столі. Голова вже йшла обертом, а стіни будинку тиснули. Ставали меншими. 

– Саме із цікавості запитуєш?! – Знову злий оскал, від якого мене вже верне. 

– Так! – Закричала та вийшла із кухні. 

Все стало дійсно жахливим. Одне слово і всі зриваються, мов бомба повільної дії. Навіть я вже, мов той зомбі. Через такі дії, мама була змушена забрати Віолету. Адже через кожну сварку, дитина лякалась. 

Я була вдячна їй, адже зараз дійсно все так складно. Мама розуміла все по моєму погляді і не запитувала нічого. 

Пішла до спальні, сіла на таке ненависне ліжко, у якому змушена спати, через примху Девіда. Особливо ненавиджу ділити з ним кордони. 

Кілька хвилин на роздуми і я вже в душі. Змила з себе ранкову сварку та пішла одягатись.

Поїду краще до доньки, аби не заважати самолюбству чоловіка. 

Одягнула сині джинси, білий светр та туфлі на низькому каблучку. На вулиці уже стає прохолодно. Осінь не за горами. 

Тихо проходжу до виходу. Йду без шумно, хоч і на мені каблуки, але вони йдуть зі мною безшумно. Я вже навчилась так тікати, від чоловіка. Ніякого шуму і всім радісно. 

– Кудись зібралась? – Пролунав погрозливий голос. 

Схоже він навчився мене підловлювати, коли я тікаю. Цікаво. Хоча я вже стільки раз тікала, що він певно тут і ночує, аби підловити мене. 

– Хочу поїхати до доньки, – тихо прошепотіла, заклякнувши на місці. 

– Я поїду з тобою, – не сказав, а наказав. 

От тобі і вийшла на волю. Навіть зашморг не встигла зняти, як його затягнули сильніше. 

– Я й сама можу, – спробувала я все ж достукатись до нього та благально подивилась. 

Ага! Так він мене і відпустив. Та його очі зараз, мов у демона. Та він походить уже на нього. Скільки раз ловлю себе на цьому. 

– Можеш, але я не дозволю, – посміхнувся та взявши ключі від авто, потягнув мене на вулицю. 

Я розгубилась, але пішла за ним. Девід зараз виміщав на мені усе, що я йому заподіяла. Я так зрозуміла? 

– Девіде! Девіде! Та постій ти, – вирвала свою руку із його сталевої хватки. 

– Що таке? – Невдоволено перепитав обернувшись до мене. 

– По перше - мені боляче. По друге - я з тобою нікуди не поїду. І по третє - відстань нарешті від мене! – Підвищила я голос. – Я тебе не пам'ятаю і вже боюсь навіть згадувати. Все, що ти робиш, наводить на мене тільки страх. Може досить робити із себе крутого боса і нарешті заспокоїтись, – я говорила впевнено та з хвилюванням. Наче дві половинки мене розділились. 

– Я такий, як був раніше. Хоча ні. Зараз уже мене важко таким назвати. Скільки разів саме "ти", завдавала мені болю? Безліч. І ти хотіла б бачити мене спокійним? Зараз теж, ти ріжеш без ножа. Ти навіть не уявляєш, яке в мене поранене серце. Скільки болю я пережив, завдяки твоїй невблаганній голівоньці, яка додає тобі тільки проблем. Один вчинок, перекриває інший і пішло поїхало. Та я навіть не зміг побачити, як з'явилась на світ моя донь, бо, бач, ти була не впевнена від кого народила. Ти думаєш мені легко? Я в повному затьмарені. Адже твоїм чоловіком мав стати я, а ти обрала Олексія. Хоча навіть не любила його. Чим ти тоді керувалась. Чим? Я вза... 

Його слова різали вуха. Серце пробивало кілька ударів. В очах пливло. Я ледь втрималась рукою за машину, але так і сповзла по ній вниз. Все, що він говорив, зараз пропливало в моїй голові. Картинка змінювалась іншою. Все наче було таким реальним. 

Я й дійсно була вагітна. Відчула любов до своєї дитини. Тепер я її відчувала. По щоках текли сльози. Я бачила, як замовк Девід і, як спохватився до мене. 

Як став на коліна і почав мене трясти. Але тепер в мої голові повний каламбур спогадів, який викликали затьмарення розуму. 

Все що було таким важливим, зараз розвіялось, мов той попіл. Мої спогади повертались одна за одною. 

Робота в журналі, Девід, наші зустрічі. Наш шалений та пристрасний секс. Усе поверталось. Те, як я дала собі обіцянку взагалі не згадувати про Марка. Саме тоді, коли він пішов. І я не згадувала. У моєму житті з'явилось забагато проблем, щоб пам'ятати. Далі все пішло не так. Я втекла. Олексій. Я пам'ятаю його інакшим. Він був ніжним зі мною. Вагітність, яку він теж узяв на себе. Наше весілля. Зустріч з Девідом. Медовий місяць. Знову Девід. Лікарні. Вибір знову впав на Олексія. Моє буття у заперті, з якого я не спішила показуватись на світ.

Ось уже знову втеча, але тепер від Олексія. Париж. Тімоті. Робота. Журнал. Власов. Донька. Все так заплутано. Боротьба за бізнес. Знову Девід. Наше нещасливе буття разом. Олексій. Літак. Моє падіння. Моя дитина. З очей знову скотились сльози. Я поглянула на Девіда, який у паніці набирав номер. 

– Девіде... – прошепотіла пересохлими губами. 

– З тобою все добре? – Перелякано запитав. Я бачила його жах на обличчі. Те, як він ніжно торкається моїх заплаканих щік. 

– Я згадала. Усе згадала. Наша дитина, – почала ридати. 

Згадала свій сон і сльози хлинуло з новою силою. Я втратила дитину. 

– Так. Наша Віолета, – притягнув мене до себе та почав похитуватись, аби заспокоїти.