Глава 20. Клітка

Глава 20. Клітка

– Що це за мазохізм!? – Закричала до нього. 

Слів не вистачало. В мені горіло два бажання. Втекти та залишитись. Не знаю, що більше. Я застигла на місці, лише погляд мій бігав по кімнаті. По цій кімнаті мук.  Хлисти, флоггери, палиці, різні інтимні штучки. Велике ліжко. Якийсь хрест. Від побаченого мої зіниці розширились від шоку. 

– Тільки не говори, що тобі таке подобається? – Скривилась я і перевела втомлений та розгублений погляд на чоловіка. 

– Подобається, – твердо відповів. – Ти теж тут була і тобі сподобалось, – посміхнувся він. 

– Я певно була п'яна? Або не при своєму розумі? – Зітхнула дуже тяжко. 

– Ні, – похитав він головою та підійшов до мене. – Якраз ні. Ти була цілком твереза і мислила ясно.

– Ти певно брешеш, – скривилась я. – Мені не могло таке подобатись. 

– Чому ж... – Девід нагнувся та прошепотів ці слова мені на вухо. Від його голосу по тілу побігли мурахами та воно вкрилось сиротами. 

Я важко задихала. Груди почали підійматись з шаленою швидкістю. На мене нахлинула паніка і ще одне відчуття. Бажання? 

Ні-ні-ні. Ти не можеш так просто віддатись йому. Ти не пам'ятаєш його. 

Здається мій розум збожеволів, як і я сама. 

– Припини, – зашипіла я. 

Взяла себе в руки та стисла щелепу до болю, кулаки до побіління. 

Кілька хвилин ми стояли не порушні. Лише наші погляди, які опирались, не вщухали. 

– Більше не показуй мені таких місць. І взагалі... Я більше з тобою нікуди не поїду, – промовила досить впевнено і відступила на крок. 

Девід помахав головою та підійшов до мене. Загрозливо навис. 

– І не подумаю. Я буду возити тебе всюди. Навіть до Парижу, де в тебе свій бізнес і, де залишився твій друг, аби ти нарешті згадала мене, – прогарчав мені в обличчя. 

Я розгубилась. Часто закліпала очима. 

Що він собі дозволяє? Хто він такий? Яке він має право лізти в моє життя? Він просто колишній коханець, якого я навіть не пам'ятаю.

– Хто тобі дозволить? – Скривилась я. 

 Здається я ще більше його розлютила. Тепер на мене дивився хижий звір, який не терпить нескореності.

– Мені не потрібно дозволу. З цього моменту, ти будеш жити тут. Твої речі та речі нашої доньки, привезуть з хвилини на хвилину. Не дививсь на мене так, я вже домовився з Леонідом. І повір. Він цілком на моїй стороні. Тому не варто створювати проблем, – Девід загрозливо подивився мені в очі. Притис мене за талію до себе, від чого я розгубилась. 

– Я не дозволю цьому статись! – Зашипіла йому в обличчя, яке було в кількох сантиметрах від мого. 

– А тебе ніхто і не питає, – став серйознішим, а я почала вириватись з його рук. 

– Аякже Марк? Він точно не дозволить такому цирку статись, – в мені загорілась остання надія, яка вмить згасла.  

– Я з ним поговорю. А хочеш, щоб він з нами жив? Тоді буде більше тем, для пліток. Як тобі ідея? – Хмикнув він. 

– Погана, знаєш, – відвернулась від його обличчя та зажмурилась.

– І я про те. Тому поки ти нічого не згадаєш, ти будеш прив'язана до мене. А там, як карта ляже, – засміявся Девід. Від його сміху мені стало лячно. 

Але тепер у моїй голові щось починало з'являтись, але різко пропадало. Наче я чіплялась за невидиму нитку, яка постійно рвалась. 

Ще вчора він був інакшим, а зараз я не впізнаю його. Девід змінився на очах. Його ходьба, погляд, обличчя. Все виражало силу, впевненість в собі та холодність. Він перестав бути слабким в моїх очах і щось це мені нагадувало. 

– Знаєш, а це не погана ідея. Я вже сама хочу в е згадати, аби зрозуміти, що ти за людина, – посміхнулась та поклала руки йому на груди, злегка надавила, щоб він мене відпустив. 

– От і добре, – посміхнувся він, але лише кутиками губ, які злегка піднялись. 

– То, оце буде моя кімната? – Вказала я кивком голови йому за спину. 

– А ти  б хотіла? – З єхидствував він. 

– Ні! – Збуджено вигукнула, чим розсмішила чоловіка. 

– Ну тоді ходімо, я проведу тебе у нашу спальню, – відпустив він мене, але не надовго. Коли мої очі округлились, він взяв мене за руку і повів геть з тієї мазохістської кімнати. 

– Ти сказав нашу? – До мене аж тепер дійшло. 

– Звісно нашу. Чи ти думала, я відпущу тебе? 

– Я думала, ми будемо спати окремо, – розгубилась я. 

– От і думай собі далі, а я не бажаю спати від тебе в іншій кімнаті. Я забагато часу втратив, щоб зараз давати тобі перерив. Як тільки ми разом, одрізу щось стається, але на цей раз я підготувався і буду досить уважним. І ти не думай, що втечеш від мене. Тепер у мене всюди є вуха. На вулиці, як і в домі камери і з двадцяток охоронців по периметру, – задумливо розповідав мені поки вів мене в спальню.

І я тут уже трішки знітилась, бо зрозуміла, що я в клітці. Але наскільки вона буде тісною? Час покаже, а зараз я буду пливти за течією. Побачимо куди вона мене приведе. 

Він завів мене у велику простору кімнату на другому поверсі. Краєвид з вікна заворожував і приголомшував одночасно. 

Я мовчки спостерігала в вікно. Девід мовчки спостерігав за мною. Так ми стояли до того часу, поки не приїхали люди з нашими речами, як і мама з татом і Марк з донькою на руках та з валізою. Я зраділа, що він мене не залишив, але в той час, я й засмутилась. 

Тепер йому доведеться бачити нас з Девідом разом. Я б заперечила, але все заради доньки і заради того, щоб я нарешті згадала своє життя та минула. 

Час сам розставить усе по полицям і тому, я не збираюсь вриватись у його часову ланку. Все буде так, як воно має бути і я не вправі щось змінити. Як і не вправі інші.