Глава 19. Шанс?
– Я прошу тебе. Відшукай мене у свої пам'яті, – прошепотів мені на вухо.
Я розгубилась. Спочатку я легко відштовхнула чоловіка. Відступила на крок та підняла на нього свій розгублений погляд, який йому явно не сподобався. А що мені залишалось робити? Я не пам'ятаю його. Не можу згадати. Хоч тіло і не противиться йому, але я не можу.
Кілька хвилин я розглядала його нахмурені брови, блакитні туманні очі, які просили мене про шанс. І я б з радістю його дала, але не можу переступити через себе. Зараз не можу. Я не кажу, що не спробую. Обов'язково, але не зараз. Мені потрібен час і багато. Я тільки починаю звикати до доньки, яку навіть не мала уявлення, що маю.
– Вибач, але мені потрібен час, – опустила погляд в підлогу і відступила на крок.
Я ще кілька хвилин постояла і розвернулась. На душі стало паскудно. Зробила кілька кроків і відчула в душі біль. Хотілось кричати, але не розуміла від чого.
– Ти не можеш ось так піти! – Девід обійняв мене зі спини та закричав на вухо. Він нервово потряс мене за плечі.
З моїх очей скотились гіркі сльози. Я кілька разів видихнула та вдихнула. Підняла погляд до стелі та гірко промовила:
– Я більше не відчуваю до тебе нічого. Я не пам'ятаю тебе. Чого ти так рвешся повернути мені пам'ять?
– Бо я кохаю тебе. Я б віддав своє життя за твоє, – прошепотів мені на вухо та ще сильніше затис руки на талії.
Я опустила руки. Кілька разів схлипнула і піддалась виру емоцій. Не знаю, що тоді мною керувало, але це був хвилинний порив.
Я повернулась до нього та притислась своїми губами до його. Девід розгубився, а мені цього вистачило, аби вирватись із його обіймів і втекти до своєї кімнати.
Важко дихаючи, я замкнула двері на ключ. Дібралась до ліжка та проповзла до самих подушок. Вклалась на них та піддалась волі емоцій.
Так я проривала майже до самого ранку. Було огидно від самої себе.
Прокинулась, я від стуку у двері. Сіла на ліжко та запросила в кімнату порушника мого сну. У дверях зявилась таця, а потім і сам чоловік.
– Марк! – вражено вигукнула та приповзла до краю. Він сів біля мене та поклав тацю мені на коліна. – Ти не перестаєш мене вражати. – Посміхнулась і схопила горня з кавою. – Ай. Гаряче! – закричала і поставила горня швидко на місце.
Марк злякався, поставив тацю на тумбу і взяв мене за кість. Оглянув опік та поклав мого пальця собі до рота. Від несподіванки по мені розряд пройшовся. Я слідкувала за кожними його діями. Спокусливо закусила губу сама того не розуміючи.
Поки до мене дійшло, що відбувається і з яким туманним поглядом на мене дивиться чоловік, я забрала руку та нервово поправила волосся.
– Ти неймовірно красива з ранку, – посміхнувся він та подав мені уже не таке гаряче горня.
– Дякую, – засоромилась та прийняла від нього напій.
Наші руки зіткнулись і в мене все похололо.
Я знову сіпнула руку і горня з кавою впало на мене та на ліжко. Я ойкнула та почервоніла.
– Вибач, це я винен, – почав вибачатись чоловік.
– Ні. Давай краще забудемо про це, – нервово піднялась та хотіла вже йти до ванної кімнати, коли натрапила на палаючий погляд чоловіка, якого не сподівалась тут бачити.
– Що тут відбувається, – підвищив він тон та увійшов.
– Це не те, що ти зрозумів, – почала виправдовуватись. І чого тільки раптом.
– А що я мав зрозуміти, або побачити? – подивився він то на Марка, то на мене.
– Девіде, послухай, – спробувала підійти до нього, але він виставив перед собою руки.
– Я зрозумів все і без слів. Не варто вигадувати різні історії. Я все й так бачу. Кава в ліжко, ти вся мокра і це тільки сьогодні. А що було до цього!? – зашипів нависнувши наді мною.
– Припини, бо потім шкодуватимеш лише ти. Маріана ні в чому перед тобою не завинила, – вступився за мене Марк.
– Марк, не треба, – схопила його за руку, але погляд був прикутий до Девіда, який уже закипав, мов чайник.
– Правильно. Краще не треба, – з гіркотою промовив та розвернувся. – Маріано, чекаю на тебе в низу, – скомандував та вийшов.
Я розгубилась та подивилась на Марка, який був повністю спокійним.
– Ти просто містер спокій, – дорікнула йому.
– Ти б хотіла, аби я затіював сцени ревнощів і бійки? – поглянув на мене з легкою посмішкою. – Одягайся. Він чекає на тебе, – після цих слів Марк зник за дверима.
– Я просто хочу, щоб мені дали спокій, – прошепотіла сама до себе та пішла до ванної кімнати.
За десять хвилин, я вже стояла біля виходу і прощалась з рідними.
– Будь обережна. Олексій може бути десь поряд, – обійняла мене мама та ледь цілу лекцію не почитала.
– Мама має рацію. Не в здумай ходити кудись сама, – дорікнув батько та поклав руку мені на плече з легка стис його.
– Я вас зрозуміла, – кивнула та вийшла за двері.
Біля машини на мене вже чекав Девід. Він був похмуріше хмари.
– Чого такий кислий? – запитала сідаючи в машину.
– А я маю з чогось радіти, – роздратовано промовив та сів за кермо.
Всю дорогу до невідомого мені місця, ми їхали мовчки. Я краєм ока споглядала за чоловіком. За його важки диханням, за тим, як підіймаються і опускаються груди. За тим, як сильно стискає кермо. Як ходять жовна на обличчі і за його гірким поглядом.
Ми приїхали до якогось будинку. Девід вийшов перший, відкрив мені двері та подав руку. Я вийшла та кілька разів оглянулась. Місце здалось мені знайомим, але я не придала цьому значення.
Чоловік вів мене за руку до самого будинку, потім в глиб і зупинився біля масивних великих чорних дверей, які були закриті на ключ.
Я спочатку злякалась, але вираз спокійного чоловічого обличчя трішки мене заспокоїв.
Коли він провернув ключ і включив світло, я ахнула. Прикрила рот двома руками і вражено все оглядала.
#1844 в Любовні романи
#902 в Сучасний любовний роман
кохання біль зрада фатум минуле, втрата пам'яті, владний чоловік сильна жінка
Відредаговано: 13.10.2021