Глава 18.Переліт

Глава 18. Переліт

Маріана

На другий день, я вже пакувала свої речі і чекала на Марка у вітальні. Моє серце вилітало. Тіло все тряслось. 
Я так боялася правди. Для мене то наче вистріл в голову.

– Довго чекала? – запитав чоловік підійшовши до мене. 
Я похитала головою та піднялась.

Марк взяв мою сумку та ми пішли до машини, де на нас чекав водій.

– Чого така напружена? – запитав коли ми сіли в машину.

– Боюся, – коротко відповіла та стисла в кулаці низ сукні.

– Я з тобою, – промовив та притягнув мене за талію до себе.

Я поклала голову йому на плече і не помітила, як заснула. 

В аеропорту ми зустрілись із Девідом. Я йшла позаду Марка та трималась лише його. 

Я бачила якими очима дивився на мене Девід, як намагався щось розгледіти в моїх очах. Він наче пронизував мене поглядом. Діставав до кісток. 

Марк напрочуд, був дуже спокійним і його спокій передався й мені. 

В літаку ми грали в переглядалки. Всі мовчали лише дивились один на одного. 

Змушена та знервована я сідала до машини з двома чоловіками, які почали мене дратувати. Через втому мені хотілось їх прибити. 

Ми під'їхали до будинку і я відразу вискочила на зовні. Напруга в машині зводила з розуму. 

Коли на поріг вийшла мама, я одразу кинулась їй в обійми. 

– Привіт, рідна, – заговорила їй на вухо та заплакала. Сльози текли рікою і у мене, і у мами. 

– Як же я скучила, – поцілувала мене в щічки та прибрала волосся з обличчя. 

– Я теж, – посміхнулась їй. 

Я перевела погляд на батька та підійшла до нього міцно обійнявши. 

– Привіт, доню, – тихо привітався, а я поглянула у його зморщене обличчя, яке вже стало блідим. 

– Привіт, – посміхнулась йому крізь сльози. 

– Як ти? – запитав тихо. 

– Добре, – відповіла одними губами. 

Батько кивнув та перевів погляд на чоловіків, які тихо стояли позаду. 

– Марку, привіт. Дякую тобі за доньку, – протягнув батько руку до чоловіка, який кивнув та потис її. – Давно тебе не бачив. 

– З головою поринув у бізнес, – посміхнувся той. 

– Девіде, – кивнув батько до чоловіка і той кивнув у відповідь. 

– Проходьте, – вказала мама рукою на двері. 

Ми всі увійшли і у вітальні я натрапила на великі сині очі маленької дівчинки, які світилися від радощів, коли вона мене побачила. 

– Мамо, – закричала вона. 

А я так і застигла на місці. Не знала, що мені робити. Мамо? Дитина повзе до мене, а я в легкому шоці. Навіть не може представити себе в ролі матері. Але правда на обличчя і в мене з Девідом є красива донечка. 

Я підійшла та присіла біля малечі, яка вже тягнула до мене свої ручки. 

– Привіт, – посміхнулась та сама того не розуміючи почала плакати. Сльози котилися по щоках, але обличчя лишалося спокійним. 

Побачивши цю дитину в мені наче щось перевернулось. Зробило сальто. Це стало крахом для мене. 

Я піднесла спітнілу долоню до волосся дитини, яка все що тягнулась до мене. 

Погладила по блідій щічці, яка вкрилась рум'янцем. А тоді наважилась підняти її на руки. Всі хто був позаду мене здається перестали навіть дихати. Лише споглядали мовчки за цією картиною, яка вибивала мене із колії. 

Притиснувши дитину до себе міцніше, я вдихнула її запах, який здався мені таким знайомим. 

– Яка ти маленька, – засміялась та ущипнула малечу за щічку. 

Вона посміхнулась та підняла свою маленьку ручку, аби погладити мене по щоці. 

Коли я повернулась, то позаду нікого уже не було. Вони залишили мене наодинці з дитиною. Поки я звикала та гралася з малою, я навіть час втратила. Поки до мене не підійшла мама та просила йти їсти. 

Я підняла дитину на руки та пішла у бік кухні, де вже сиділа уся наша невеличка родина. Хоча яка з нас родина. 

Повечерявши у дружній компанії, ми всі розмістились на диванчиках у вітальні. Хоча напруга все ж відчувалася між нами. 

– Марку, як твої справи? Знайшов собі дівчину? – перебила тишу мама. 

– Після Маріани, я не мав нікого, – посміхнувся він та кинув на мене двозначний погляд. 

– Ой, як це чудово та прекрасно, – хлопнула в долоні мати.

Девід поглянув на нас так наче ми зробили йому боляче. Хоча так і було. 

– Твоя кімната буде біля кімнати Маріани, – промовила мама та взявши дитину на руки пішла на другий поверх. 

Ми сиділи всі вчотирьох, поки нас не покинув і тато. Тоді напруга зросла. Стало досить незручно. 

– Я напевно теж піду. Вам потрібно поговорити, – встав з місця Марк та пішов на другий поверх. Він навіть не поглянув на мене. І на серці сталось якось тяжко. 

– Ти щось згадала? – серйозно запитав. 

– Так, але не тебе, – прошепотіла. 

– А кого!? – зірвався він, а я округлила очі від подиву. 

– Це моя справа! – розізлилась я. 

– Ти мене кохана, у нас спільна дитина, як ти думаєш... Яка моя справа? – голосно промовив. 

– З мене досить, – підірвалась з місця та не встигла й кроку ступити, як опинилась у міцних обіймах чоловіка. Від несподіванки я розгубилася. Спочатку не зрозуміла, що робити в де дітися. 

Відчула запах. Дуже знайомий. З нотками цитрусу і розгубилась. В обіймах цього чоловіка було спокійно та комфортно. Я навіть не сподівалась, що буде так тепло на душі. 

Девід гладив мене по спині, а я вдихала ого ароматний запах цитрусу і його самого. 

– Я прошу тебе. Відшукай мене у свої пам'яті...

***