Глава 16. Спогади про Марка

Глава 16. Спогади про Марка

Маріана

— Як ти мене назвав? — повернулась до чоловіка всім тілом. Примружила очі та не зрозуміла його слів. 

Кохана? Хто? Я? 

Не може бути. Цього просто не може бути. Він, певно, помилився. Але мій сон? Значить, то був не сон, а мої спогади? Ні-ні... Дурня якась. Це все маячня. 

— Кохана, — відповів на моє запитання та знітився. 

І я зрозуміла, що мені не почулося. Він дійсно мене так назвав. Але з якого дива? 

Перевела погляд на Марка, у якого на обличчі, окрім кам'яної маски, не бачила нічого.

Побачила, як Девід прослідкував за моїм поглядом і насупив брови, як стис до побіління пальці. І навіть так, як заграли жовна на його обличчі. 

— Вибач, але я не пам'ятаю тебе в ролі свого чоловіка, чи коханого, — відповіла, не дивлячись на нього. Я дивилась лише на спокійне обличчя Марка. 

Він обіцяв нам зустріч, він дотримав свого слова, а я так погано про нього думала. Хотілось вибачитись, але не знайшла слів. Я ж думала, що він такий, як і Олексій. Думала, що буде гратись моєю пам'яттю. 

— Ти повинна згадати мене. Нашу дитину, — важко видихнув слова, від яких у мене застигла кров. 

— Дитину? — вражено перевела на нього свій погляд. 

— Так. Віолета. Ти вже два місяці не бачила своєї доньки, — серйозність його голосу та обличчя дали мені зрозуміти, що він не бреше. 

— Де вона зараз? — збуджено перепитала. 

В середині щось кольнуло. Значить, сон є дійсністю? В мене є донька? Серце вилітає, а в голові повний каламбур. Приречена. Я назавжди приречена своєю пам'яттю. 

— В Америці. Ти забула, але там твої батьки. Ти народилась там і жила, допоки не втекла до Парижу. Кохана, ти повинна зі мною поговорити. Вислухати мене і згадати все. Мені ще багато чого потрібно тобі розповісти, — з надією в голосі промовив та спробував підійти. 

Я відсахнулась від чоловіка, мов від вогню. 

Мені все ще було лячно. Я не розуміла, як я могла бути одружена з одним, а мати дитину від іншого. В голові не вкладалось. 

— Залиште мене. Мені потрібно побути самій, — ковтаючи сльози, прохрипіла до чоловіків. 

— Ні! — закричав Девід, від чого я навіть здригнулась. 

— Вона ясно дала зрозуміти, що хоче побути сама, — розізлився Марк та ледь не силоміць випхав Девіда за двері і зник за ними сам. 

Я ж упала на коліна та ледь не задихалась. В голові гудів рій бджіл. Купа картинок, яким я не могла дати пояснення. Все пливло перед очима. Я приклала руки до очей та спробувала кілька разів вдихнути та видихнути. Але спогади приходили одна за іншою. Батьки, дім, університет, навчання. Марк, наше колишнє кохання і те, як він поїхав. Я згадала те, що забула. Але я не бачила ані Девіда, ані дитини, ані Олексія. Лише згадала Марка і наше кохання, яке колись розривало мені серце. Я згадала того, якого спробувала забути. І краще б ці спогади  не повертались. Від них защемило в серці і назовні вирвався мій безсилий крик. 

Дихати перестала, не могла набрати в легені повітря. Мене наче почало щось душити й не допускало кисню. 

Я захрипіла та впала чолом на підлогу. Підібрала руками килим та спробувала дихнути. Точніше, намагалась це зробити аж поки мене не підняли сильні руки та я не опинилась у міцних обіймах, які стали для мене ковтком повітря. 

— Тихіше, маленька, — гладив він мене по волоссю, а я ковтала ротом повітря, мов та риба. 

Тіло тряслось і судомило, мов я тонула, але мене змогли врятувати. Але я й правду захлиналась нахлинувшими на мене спогадами. Якщо так і далі піде, чи витримаю я всього, що на мене навалиться? 

— Я згадала, — схлипуючи, прохрипіла йому в шию. — Я згадала тебе. Те, як ти вчинив зі мною, — задихаючись від сліз, промовляла кожне слово з хрипом. 

— Я знаю, маленька. Я знаю, що тоді вчинив, як остання погань. Але ж ти жила далі. Раділа життю, — заспокоював він мене. 

Пройшло чимало часу, поки я взяла себе в руки та перестала плакати, лише кілька схлипів було чути. Марк теж мовчав. Про щось замислився, але мовчав. 

— Може, повечеряємо на даху? Я візьму твоє улюблене вино і ми нарешті поговоримо? — Заговорив перший та розвіяв тишу. 

Я тихо кивнула. 

— Я піду вмиюся і тоді піднімусь, — прошепотіла осілим голосом. 

Кілька хвилин приводила себе до ладу. Дивилась в дзеркало на своє відображення і не могла повірити, що це дійсно я. Та бойова Маріана, яка була ще два роки тому у своїй спогадах. Не впізнаю себе. Не могла навіть подумати, що я буду такою слабкою. А ще мені дуже хотілось поговорити з Ритою. Вона, певно, хвилюється. Ми ж з нею живемо разом. 

Але де мій телефон? Його в мене ж не було. Олексій не давав мені його, а я й не запитувала. Потрібно знайти її у соціальній мережі. І батьки? Мої батьки хвилюються. 

Подзвоню до Рити та візьму їхній номер. 

Привела себе до ладу та вийшла на терасу, де мене вже чекав Марк. Запалив кілька свічок і цей день не був найбільш паскудним, адже закінчувався на приємній ноті. 

— Давай вип'ємо за те, що випадковості в житті таки бувають, — підняв він келих та простягнув мені. 

Я взяла свій та наші келихи дзенькнули. 

Я спостерігала, як його губи торкаються бокала, як облизує він губи і як сіпається його кадик, коли він ковтає. Зараз я дивлюсь на нього зовсім іншими очима. Спогади не йдуть з моєї голови й зараз мені хочеться припасти до його губ, але я в останній момент стримую себе. Лише перегинаюсь через стіл та стираю краплю вина з його губ, яка скочувалась до підборіддя. 

Марк спостерігав за моїми діями і нервово сіпнувся, коли я доторкнулась до нього. 

— Боїшся мене? Тепер, коли я все згадала, ти почав мене боятись? — посміхнулась я та поклала келих на стіл. Навіть не надпила і трохи. 

— Тобою зараз керують емоції. Не дозволяй їм вийти на зовні. Адже коли ти пізніше згадаєш ще два роки життя, ти можеш пошкодувати про скоєне зі мною. А я не зможу втриматись, повір. Тому краще не грай зі мною. Я погано володію собою, коли ти поруч, — посміхнувся він і досить натягнуто.