Глава 15. Допомога незнайомця
Девід
Все ж, ми з Леонідом не змогли знайти її. Наче крізь землю провалилась. Зв'язки чоловіка не допомогли, як і мої. І ми опустили руки. розчарувались у пошуках неможливого.
Втративши забагато часу, я вже подумав, що ми її не знайдемо.
Тільки от на цей раз мені всміхнулась удача, але спочатку про її появу.
Коли я йшов до офісу на мене чекав сюрприз. В самому моєму кабінеті сидів чоловік, молодий та привабливий.
Від нього віяло силою, не те, що зараз від мене. Втомлений та зневірений.
– Доброго дня. А ви хто? – запитав не втримуючи холодність.
– Той, хто може тобі допомогти, – досить серйозно промови незнайомець.
– В чому саме криється твоя допомога? – теж перейшов на "ти".
Сів в крісло та з цікавістю розглядав чоловіка, який сидів переді мною в брендовому костюмі та з посмішкою на обличчі.
— Маріана, — коротко відповів, а я уже настобурчився. Став серйозніше нікуди. Схрестив руки в замок та нервово терся на сидінні.
— Що з нею? — хрипко запитав, бо в горлі пересохло.
— З нею все добре. Ти добре її знаєш? Тобі можна довіряти? — обережно запитав незнайомець.
— Ти це зараз серйозно? У нас з Маріаною спільна дитина і ти мені зараз говориш, чи слід мені довіряти? — розізлився я та ледь не зламав собі кілька пальців від нервів. — Ми з її батьком Леонідом уже зі шляху збились. Всі свої зв'язки підключили, але її ніде не могли знайти. Через того клятого Олексія, — прогарчав я.
— Дитина? — недовірливо запитав.
Це все, що його хвилювало? Дитина? Серйозно?
— Так, — кивнув я. — Їй скоро буде рік. Дівчинка. Віолета, — не знаю навіщо я тут розпинаюсь перед цим от...
Провів я по ньому своїм поглядом.
— Зрозуміло, — кивнув він та насупив брови.
— Так ти знаєш де вона? — не витримав.
Чоловік кивнув і про щось замислився.
— Я ось думаю. Дитина від тебе. Одружена вона з мудаком, твоїм братом. І що це все виходить? Щось мені мало в це віриться. Може ви дівчину насильно тримали? Як мені перевірити твої слова? — хмикнув він та встав з крісла.
— Твою ж... — гримнув я кулаком по столі. — Сядь! — гаркнув до нього та почав шукати на ноуті наші фото з Маріаною. Повернув ноутбук в його бік. — Гортай. Якщо цього буде мало, ми подзвонимо до Леоніда.
— Я знайомий з Леонідом, — хмикнув той і почав гортати фото.
— Ооо... Яка любов колись була, — посміхнувся той.
— Чому була? — знітився я.
— Бо вона не пам'ятає тебе. Вважає, що ти лише брат її чоловіка. Та ще й Олексія, як виявилось вона боїться і ненавидить в водночас. А от мене... — багатозначно погляну мені в очі, від чого я скипів.
Що значить мене? Що він задумав?
— Ти на що натякаєш? — розізлився та стис кулаки до хрусту в пальцях.
— А ти знав, що ще два роки тому, до вашої зустрічі, вона мала одружитись зі мною. Ооо... По твоєму обличчю, я зрозумів, що нічого ти не знав. Саме тоді коли, ми закінчили коледж. Я змушений був поїхати, але я не сказав, що відмовився від неї. А от вона від мене так швидко відмовилась. Якщо уже через кілька місяців зв'язалась із тобою. Скільки там вашій дитині? — з єхидствував він.
— Одинадцять місяців, — відповів на його питання досить таки розгублено.
— От бачиш, як усе складно. Тільки моя з нею зустріч випадковість і я навіть її не впізнав, бо тепер вона білявка. І їй навіть личить. Спочатку прийняв її за божевільну, поки не придивився уважно. А придивлятись я вмію, — посміхнувся та розвів руками.
Я ж свою чергу, уже червонів від люті.
— Скажи мені де вона? Я заберу її додому! — проскрипів зубами.
— Вона в безпеці, від бас обох. Адже ви найбільша її небезпека. Саме стільки болю у неї від вас і ця дитина не вина, що з'явилась на світ, через помилку її матері, — досить спокійно та врівноважено повідомив мені цей нахабний хлопчисько.
— Що ти таке верзеш!? Маріана кохає мене! — закричав на все горло.
— Мг... Тільки ти забув додати, кохала, — хмикнув той, а я підскочив на ноги та схопив його за комір.
— Не смій говорити про мене у минулому часі, — тряс я його зі злістю випльовуючи слова.
— Заспокойся, — відкинув він мої руки. — Битися я не люблю, але й чіпати себе не дам, — від його іронічної ухмилки не лишилось і сліду. Тепер уже досить серйозний погляд. — Якщо хочеш її бачити, то тобі краще тримати руки при собі, бо тоді я не дозволю вам побачитись. І повір, мені це вдасться, адже вона не горить великим бажанням з тобою бачитись. Якби не деякі питання, які її мучать. Маріана б і слова про тебе не сказала. Я б про це подбав і нарешті забрав би своє.
Він наче колов мене повільно. З кожним словом усе сильніше. Безвихідь, яку я відчував, була настільки болючою, що краяла мені серце ущент. Ламала кожну кістку на моєму тілі.
— Ти не посмієш! Коли до Маріани повернеться пам'ять, вона не пробачить тобі, — простогнав я від болю.
— Тому я й хочу, щоб вона поговорила з тобою. Їй самій вирішувати, що робити надалі. Я не хочу, щоб потім вона зненавиділа мене, — посміхнувся той. — Поїхали, бо ти ту зараз піною зійдеш, — засміявся та пішов на вихід.
Я не дуже розуміючи поплентався за ним. Адже переваги побачити кохану сильніші за чуття самозбереження.
— Як тебе хоча б звати? — запитав, коли ми їхали уже в машині.
— Марк Сайлас. А тебе я вже знаю, тому я думаю друзями нам не стати, але все можливо, — знизав він плечима.
І цей хлопчина дійсно не підвів. Уже за пів години, ми зайшли до великої просторої квартири і я побачив її. Ту від якої зараз вирветься на зовні моє серце. Вона йшла по великій вітальні навіть не озирнувшись. Біляве волосся підстрибувало на ходу, а погляд щасливих очей, ледь не розірвав мені серце. Вона щаслива? Так! І на вустах, які мріяв так поцілувати, грала легка посмішка. Така Маріана мені подобалась більше. Вперше безтурботна та нікуди не поспішаюча. Вона раділа кожній хвилині. Можливо цей Марк і дійсно непоганий.
#2200 в Любовні романи
#1076 в Сучасний любовний роман
кохання біль зрада фатум минуле, втрата пам'яті, владний чоловік сильна жінка
Відредаговано: 13.10.2021