Глава 13. Трішки розкриття

Глава 13. Трішки розкриття

Девід

Наступний день був для мене не з приємних. Всі думки займала та, яку я безмежно кохав і треба було вже діяти. Завтра приїжджає Леонід. Його приїзд надав мені сил і я вже можу мислити геть по іншому. Раціональніше. Впевненіше і нахабніше. Цілий день складав плани на завтра. Все потрібно підготувати та прорахувати. Подумковий аналіз в голові. 

Другий день настав з недуже приємних новин. В мій кабінет увірвався Олексій. Весь на нервах та розлючений. Підійшов та схопив мене за комір. 

— Що ти робиш, придурку!? — розізлився я та відкинув його подалі від себе. 

— Де Маріана!? — кидався на мене знову і знову. 

— Я не знаю. Вона, що зникла? — розгубився на кілька хвилин. 

— Вона втекла з дому, а потім і з лікарні, — все ще пінився він. 

— Але я про це нічого не знаю. Що ти їй такого зробив, що вона втекла? І чому вона була в лікарні? — вже я схопив його за комір та почав трясти. — Я довго закривав очі на твої виходки. Ти був все ж і покидьком, але моїм братом. Але зараз я хочу відплатити тобі по повній і не чекай від мене пощади. Я зламаю твій бізнес, тебе. Все, що ти любиш, я перетворю у попіл, — шипів я йому в обличчя. 

— І Маріану, — єхидно посміхнувся той. 

— Я її забере і тоді вже мене ніщо не спинить, — вже спокійніше промовив та відкинув того негідника. 

— Тільки от, вона тебе не згадає, братику, — потішався він. 

— Що ти маєш наувазі? — незрозуміло поглянув на нього. 

— Вона втратила пам'ять... і ще дещо, але це я приготую тобі на десерт. Готуйся, бо я буду першим. І завжди ним був, а ти постійно пас задніх. Навіть з Маріаною, я був першим. Одружився на ній і досі живу, — зловтішався, а я вже скипав, мов той чайник. 

— Це тому, що я вважав тебе братом, але тепер уже, братику, краще тобі відступити, — виставив я вперед груди та дивився на нього  своїм впевненим поглядом. 

— Не дочекаєшся! — закричав той та пішов на вихід. 

— Дочекаюсь, — промовив сам собі. 

Тепер у мене була велика проблема. Де шукати Маріанну? Тим більше, що Київ великий і хто зна, де вона зараз бродить. В поліцію йти марно. Хто я їй? Ніхто. Та й Олексій уже певно там був. І що ж тепер робити? 

Леонід! Він же прилетить сьогодні, а до поки я маю знайти якийсь вихід. Не варто розраховувати на когось. Краще подумати самому. 

Розмірковуючи десь з годину, я мав трішки плану і він здавався мені геніальним. Ага. Здавався. Пішов на вулицю та чекав свого водія. Все поглядав на дорогу і на прохожих. Перше, що я зробив, це поїхав до лікарні. Але це не дало ніякого результату, так само як і все інше. Хотілося опустити руки, але коли приїхав до Леоніда взагалі думав коні двину. 

— Як таке могло трапитись? — запитав він мене. 

— Він каже, що вона втратила память, а тепер ще й пропала. Я вже всюди шукав. Найняв купу людей, але Маріани, наче слід простив, — нервово заходив я по кімнаті. 

— Значить я підключу своїх людей, — закивав Леонід, а я трішки розслабився.

Кілька днів пошуку теж не дали результату, ані я, ані Леонід уже не знали, що робити. Людина не могла так просто випаритись. Просто не могла. Та й Олексій не виходив більше на зв'язок. Але як би він вийшов? Його ж подали у розшук. Тепер Леонід не спускав з рук більше нічого. Навіть здавалося і я піду прахом, якщо зроблю маленьку помилку. І тому я старався, аби не розчарувати його. І знайти нарешті свою кохану. 

Маріанна

Сад і справді виявився прекрасним. Та ще й краєвид такий, що дух захоплювало. Я просиділа на лавці до самого вечора. Споглядала за заходом сонця і просто вдивлялась у небо, а потім і у зірки, які повиходили на зустріч темряві. Навіть не почула кроків. 

— Давно вже тут сидиш? — запитав Марк. 

— З того часу, як ти пішов, — відповіла не обертаючись.

— Досить довго,  — посміхнувся він і сів біля мене. 

— Не дивилась на час, — посміхнулась я. 

— Значить тобі сподобалось? — знову запитав зацікавлено розглядаючи її обличчя. 

— А могло не сподобатись? — відповіла запитанням на запитання. 

— Ні, я знав твої смаки і тому купив тобі ось це, — дістав він коробку позаду себе. 

— Що це? — вражено запитала Маріана. 

— Подивись і дізнаєшся, — знову посміхнувся та протягнув багряну коробку. 

Я почала її розкривати і справді вражено на нього поглянула. 

— Блокнот та іменна ручка? Ти серйозно!? — радісно вигукнула і ледь не повісилась у нього на шиї, але стримала себе. 

— Подобається? і

— Ще питаєш? — раділа. 

Настала якась ніякова пауза. Звідки він знав, що я люблю писати? Я сама про, це дізналась тільки недавно.  

— А звідки ти... 

— Я знаю тебе уже дуже давно, Маріано, — знизив він плечима перебивши мене. 

— Оооо... Зрозуміло, — кивнула. — Але я тебе зовсім не пам'ятаю, — зітхнула. — І хто ми були один одному? 

— Наречені, — сумно посміхнувся. 

— В сенсі? — здивувалась я та ледь не впустила речі на підлогу. 

— В прямому. Раніше ми мали одружитись, але це було так давно, що давай не будемо про це. Не хочу згадувати минула. Тим більше, що цей період уже пройшов,— підбадьорив він мене. Хоча напевно себе. 

— А скільки вже часу пройшло? 

— Два роки. Ми зустрічались, коли навчались в університеті. Боже, Маріана, давай не про це, — заскиглив він. — Давай підемо поїмо. Люба суші приготувала. Ідемо, — потягнув він мене за собою. 

— Суші? — перепитала. 

— Мг. Ти ще не їла таких смачних. Вона кулінар від бога, я дуже радий, що її знайшов, — зі щирістю промовив та посміхнуся. 

— Тоді я вже скоріше хочу скуштувати, — прямувала за ним. 

Оттак буває в житті. Зустрілись через деякий час, але я його навіть не пам'ятаю. Взагалі нічого не можу згадати. Як би не напружувалась. Сумно від того стає. Адже ми напевно залишились друзями. Але чому говорити про це не хоче? Що його так бентежить? Стільки всього хочу запитати, але мовчу. Наминаю суші і просто посміхаюсь.