Глава 12. Знайомство

Глава 12. Знайомство

Входжу до просторого кабінету та бачу чоловіка, який сидить за своїм робочим столом та щось пильно вивчає. Навіть очима не кліпає. 

Проходжу до середина та стаю навпроти. Не знаю, де себе подіти і як зашуміти, щоб мене помітили. 

Все ж чоловік підіймає на мене свій тяжкий і втомлений погляд і киває в бік дивану. Я покірно сідаю і він сідає навпроти мене. Спочатку розглядає мій зовнішній вигляд. Підіймає брови вгору, а потім взагалі примружується. Я починаю йорзати на дивані від незручного погляду чоловіка, який пробирав до кісток. 

— Розповідай. Що там в тебе сталось? І не приховуй нічого. Я не люблю, коли мені брешуть прямо в очі. 

— Та що розказувати? Я дійсно втратила пам'ять. Не знаю і не пам'ятаю нічого. Декілька елементів згадала за кілька тижнів от і все. Чоловік багато в чому запевняв. І, чесно кажучи, напевно, я була дурепою тоді, коли виходила за нього. Бо зараз я взагалі не розумію, як я колись з ним жила. Він вдало вміє приховувати емоції, інформацію. Та й здався він мені якимось відстороненим. Хоча, напевно, то я себе так накручую. Прокинулась я в лікарні. Мені сказали, що ми потрапили на літаку у зону турбулентності, я в той час була в туалеті і, коли літак трусило, я вдарилася головою. От і вся історія, — знизую плечима. 

— Як і чому у моїй машині опинилась? — запитує владним голосом. 

— Бо тікала від того самого чоловіка, а твоя машина саме була відкрита. І за це я тобі дуже дякую, бо я так цього й не зробила, — щиро всміхаюсь. 

— А звати тебе хоч як? — хмикає. 

— Маріана, — опускаю я погляд на руки, які почали пітніти під пильним поглядом сірих очей. 

Чоловік був досить привабливим. Не так, щоб фотомодель, але він був вродливим. 

— Мене звати Марк, — посміхається він і я вперше бачу його посмішку та рівні білосніжні зуби.  

— Знаю, — шепочу та підіймаю на нього втомлений погляд. 

Кілька хвилин ми граємось у переглядки. Він розглядає мене, а я його. 

— Що плануєш робити? — запитує після дуже великої паузи. 

— Я хотіла б поговорити з його братом. Вони наче недолюблюють один одного. Ну, мені так здалось. Може, він мені щось прояснить у цій ситуації, яка склалась, —  відводжу погляд, закусую губу і починаю роздивлятись просторий кабінет, поки чоловічі очі ходили по мені. Блукали, вивчаючи. 

— Гарна ідея. Але як ти планувала це зробити? За ним, певно, спостерігають?

— Не знаю, — чесно зізнаюсь та знизую плечима.

— Я тобі допоможу. Разом вияснимо, що ж приховує твій чоловік, — серйозно говорить Марк, а в мене щелепа відпадає. 

— Але чому? — вражено запитую. 

— Яка різниця? Іди відпочивай, уже досить пізно, — вказує він мені на великий годинник навпроти стола. 

А й дійсно! Вже одинадцята, а я й подумати б не могла. 

— Дякую. На добраніч, — говорю та встаю з місця. 

Чоловік киває та йде до робочого столу, а я покидаю кабінет з легкістю на серці. 

Він мені допоможе! Я не сама в цьому білому світі. Але чи можна йому довіряти? 

Покаже час. 

Пливу до своєї кімнати і просто валюсь на просторе велике ліжко. 

Не розумію, як Марк збирається мені допомогти і що потребує взамін. Я навіть уявити боюся. Ця ситуація виводить мене з колії. Хоча я й так рівно на ній не їхала.

Прикрила очі і навіть не зчулася, як заснула. 

Знову ці набридливі сни минулого, які мені нічого не дають. Картинки повторюються і мене це гнітить. Я прокидаюсь з дуже поганим настроєм і головним болем. 

Плентаюсь на кухню і бачу там усміхнену жінку. Вона привітно мені посміхається і на душі стає тепліше. 

— Любов Григорівно, доброго ранку, — вітаюсь з жінкою та дарую їй красиву посмішку. 

Сідаю за стіл та не можу відвести погляду від усії цієї краси. Підіймаю голову і дивлюсь на Любу враженими очима.  

Тут вам все, що тільки забажаєте. І морепродукти і м'ясо, і салати, і навіть торт. А який смачний на вигляд гарнір, що я мало слиною не вдавилася. 

— Як усе смачно виглядає, — говорю до жінки з захопленням. 

— Їж, дитя, тобі сили потрібні, — говорить вона мені з ніжністю і я не можу стримати сліз. Ще одна добросердечна людина на моєму шляху. 

— Доброго ранку, — чую привітний голос чоловіка і переводжу свій погляд уже на нього. 

— Доброго, — вітаюсь та посміхаюсь уже йому. 

— Любо, можна ще кави? — запитує в жінки, яка про щось хитре замислилась. 

— Звісно, — оживає і я бачу, як нервово вона сіпається. 

— Як спалось на новому місці? — чую нотки тепла та ніжності і просто зависаю з відкритим ротом. 

— А... — лише можу видавити з себе. 

Марк посміхається і береться їсти. Я вже вдруге бачу його привабливу посмішку і це не може не тішити. Йому вона більше личить, аніж ота холодна гримаса. Кілька хвилин снідаємо в повній тиші. Я б сказала в мертвій тиші. Бо Люба втекла прибирати, а ми лишились удвох. І бодай тобі один звук почути, чи якась мушка пролетить. Гробова тиша. Навіть цокання по тарілках не чути. 

Підтискаю губи, не можу не запитати те, що мене мучить, і я таки запитую. Здуріла, мабуть. 

— У тебе дівчина є? — випалюю на одному подиху, чим руйную нашу гробову тишу і червонію. Бо я скоріше знахабніла, а не здуріла. 

Така собі нещасна нахаба. Гармонійне поєднання. 

Бачу, як Марк спочатку губиться, потім кілька хвилин обдумує. Підтискає губи, а я в той час слідкую за кожним його рухом. 

— Хочеш нею стати? — випалює він зовсім не те, що я чекала. 

— Ні, я скоріше із цікавості. В тебе такий великий будинок, а в ньому порожньо, — ніяковію під пильними сірими очима. 

— Немає в мене нікого, — звучно відповідає на моє дурне питання і я вже жалкую, що воно вилетіло з мого рота. 

— Дякую за сніданок і за компанію, але мені вже час, — якось невпевнено підіймаюсь зі стільці, але тепер не дивлюся на чоловіка та не посміхаюсь. У цій квартирі дуже затишно і приємно знаходитись. Я дуже вдячна чоловікові за його душевну доброту, але зловживати, я теж не збираюся.