Глава 11. Незнайомець

Глава 11. Незнайомець

Маріана

Я отямилась уже в лікарні під пильним наглядом лікарів, які стовбичили наді мною, моя я маленька дитинка. Ледь соску до рота не пхали і мене це дратувало. 

А ще дратувала моя безвихідь. Я була за крок до своєї свободи і до правди, а зараз валяюся на цьому пропахлому від ліків ліжку і божеволію. 

Олексій не показується. Може ще не знає? 

Та знає він! Підлий пес. І як я раніше не розгледіла в його очах брехню. І як тільки ми одружились? Я тоді клепку втратила? Ні-ні... Точно здуріла. Дурна, Маріано, ти занадто дурна. 

Вийти заміж за таку потвору – це тільки ти на таке здатна. Тільки ти здатна, зіпсувати собі життя. Ніхто не винен, окрім тебе. 

Я злилась в першу чергу на себе. Через те, що не можу нічого згадати. Не знаю, куди подітись і що робити. 

Мені нестерпно боляче за своє життя. Наче все добре і Олексій був чудовим до вчорашнього інциденту. 

В моїх очах він згас, як чоловік. І тепер мені потрібно вибратись із цього його світу і зникнути. І я, чорт забирай, ще досі не розумію, чому сиджу на ліжку. Потрібно тікати. І я так і роблю. Виймаю голки з рук і ступаю по плитчастій підлозі босоніж. Тихенько крокую до виходу. Лікарів поки що не видно. Зазираю за двері. Наче нікого. Переступаю поріг, роблю кілька кроків і бачу Олексія, який розлюченою ходою та холодною сталевою гримасою наближається до моєї палати. 

Що робити? 

Швидко забігаю в іншу палату. Вибачаюсь перед хворими. Чекаю за легко прочиненими дверима. Бачу, як його фігура ховається за дверима і швидко біжу до виходу. Не озираюся, а біжу так, що аж ноги печуть. 

Вибігаю за двері лікарні, оббігаю на заднє подвір'я та ховаюся за кущами. Навприсядки повзу до машин. Ховаюсь за ними і, поки думаю, що робити, шарпаю дверцята машини. Відкрита! Мені просто щастить!

Залажу на заднє сидіння і лягаю. В той час, мені здавалося, моє дихання було дуже гучним. Воно било по барабаним перетинкам, мов по барабанах. Серце було ладне виплигнути, бо стукотіло так, що у вухах з диханням видавалися невидимі гупання. 

Руки тремтіли, а з лоба стікали холодні краплі поту. Я важко дихала, губи пересохли, а в очах темніло. 

Божевілля! Моє життя божевільне. 

Трішки заспокоююсь і чую кроки, які лунають біля машини. Двері відчиняються і на переднє сидіння хтось сідає. Я злякано дивлюсь на чоловічу постать. Він мене не помічає і заводить двигун, а я з полегшенням видихаю. 

Спускаюсь тихенько дуже низько і ховаюсь за сидіння, але чоловік різко зупиняється і я чую голоси. 

— Доброго дня, покажіть будь ласка ваші документи, посвідчення водія і документи на машину, — говорить грубий голос. 

Я визираю легенько вперед і зустрічаюсь з серйозним поглядом чоловіка, який точно помітив мене і знає про мою присутність.

— Так, звісно, — виходить водій з документами в руках. 

— Не бачили нічого підозрілого? — запитує знову в чоловіка, здається, поліцейський. 

— Ні, а що ви шукаєте? — запитує з легким роздратуванням водій машини, у якій я зараз знаходжусь. 

— Жінка одного з багатіїв пропала. Чоловік б'є на сполох. От і шукаємо. Він говорить, що вона втратила пам'ять. Але знаєте, як-то буває. Подружжя посварилося, а нам тепер оце ноги ходи протирай. Розшукуй ту пропажу, — говорить із сарказмом поліціант. 

— Розумію вас. Я вже можу їхати? 

— Так, якщо не бачили нічого, то, звісно, рушайте. Щасливої дороги. 

Мій спаситель сідає назад в машину. Рушає. Кілька хвилин мовчить, поки ми їдемо по трасі. Потім різко гальмує, я б'юся головою в сидіння і айкаю. 

— Вилазь вже! — роздратовано гарчить. 

— Не буду, я боюсь, — говорю тремтячим голосом. 

— Тоді ночуй тут. Але краще б тобі вилізти і попрямувати за мною, якщо не хочеш, щоб твій багатій тебе знайшов, — хмикає і роздратовано закриває з гуркотом двері. 

Я долаю тремтіння в тілі. Кілька разів шумно дихаю і виповзаю назовні в прямому сенсі. Саме виповзаю. Ноги затерпли та почали боліти. Обпершись об двірку, я помалу встала та підняла свій погляд на незнайомця, який сьогодні врятував моє існування.  

Я побачила перед собою світлого чоловіка, у якого було сонячне волосся, досить незвичне красиве обличчя з невеликим шрамом під оком. Очі ледь не чорного відтінку, які виразно показували його суворий характер. Статура мужня, спортивна. Це відразу впало в око. 

На ньому був синій костюм з білою сорочкою і темно синьою краваткою. Все так красиво підкреслювало його. 

Зараз він стояв, поклавши руки до карманів, а світле волосся недбало спадало на чоло. На губах красувалася огида, як і в його погляді, яким він мене нагородив, оглянувши. 

Я опустила погляд на свій вид. І зрозуміла, що я в тій же лікарняній сорочці. 

От чому він гидується. 

— Ходімо, — скомандував він і попрямував до будівлі з безкінечними поверхами. 

Я слухняно пленталась позаду. Ми зайшли до ліфта він натиснув на тридцятий поверх і ліфт рушив з гучним писком. 

Я сором'язливо топталась у кутку. Краєм ока бачила, як прискіпливо оглядав мене чоловік. Стало трішки соромно за мій вигляд. Я вже боюсь думати, що в мене на голові. 

Ліфт зупинився і чоловік з таким же серйозним обличчям вийшов з нього. пройшов трішки і зупинився біля дверей. Провів по замку картою-ключем і двері відчинились. Я весь цей час топталася позаду. 

Зайшов до квартири на ходу знімаючи піджак, а я маленькими кроками слідувала за ним. 

— Любо! — покликав він якусь жінку і я напружилась. 

За дверима відразу показалась жінка статних років у фартушку та з посмішкою на вустах. Побачивши мене, вона зойкнула та прикрила рот руками. 

 — Любо, не дивись так на дівчину. Може, вона соромиться. Підготуй їй кімнату і принеси якийсь одяг. Дівчина побуде моєю гостею. Покажи, де ванна кімната. Після того, як вона переодягнеться, покажи, де мій кабінет. Чекатиму на неї там, — суворим баритоном промовив блондин.