Відшукай мене у своїй пам'яті

Глава 7. Розмова

Глава 7. Розмова

Маріана 

Пройшло кілька днів. Я бачила, що, Олексій, ходить дуже знервований. Навіть зараз. Ми вечеряємо, а він витає десь за хмарами. За ці дні, я не згадала більше нічого. Але й забути ці сині очі, не можу. 

— Олексію... Все гаразд? — запитую, мов нічого й не сталось. Голос спокійний. Я продовжую нанизувати на виделку салат.

— Ні. Все добре, — знизує він плечима, а я бачу, що він бреше мені прямісінько в очі, але мовчу. 

Їм свій сала і тихо знервовано сопу. Але так хочеться закричати: «Поговори зі мною! Розкажи, що тебе тривожить!»

Але я продовжую лише сканувати його болісним поглядом. Вечеря вийшла сухою. Не тому, що я її пересушила. Просто ми навіть не розмовляли один з одним. Та він навіть в мій бік не дивився. 

Після вечері ми розійшлися по кімнатам, як в морі кораблі. Я у свою, він у свою. 

Прийняла душ. Почистила зуби. Намазала кремом обличчя, руки. 

Вийшла з ванної і жахнулась. Навіть за серце схопилась. Олексій, сидів з погрозливо видом обличчя. Погляд навіював страх. Навіть у його складених у замов руках, було щось лякаюче. 

— Ти чого прийшов? — запитую, нервово прикриваюсь руками.

Хоча навіщо? 

Я ж в піжамі. 

— Скажи, як довго, це все триватиме? — запитує та хмурить свої ідеальні брови. 

— Що саме? — вдаю, що не розумію. 

Хоча, я добре все розумію. Його однозначні натяки, прояви турботи та ніжності. Навіть в погляді бачу бажання. 

Він хоче від мене того, що я не можу йому дати. Складаю руки на грудях і кривлю своє, й без того перекошене обличчя. 

— Ми вже майже місяць живимо тут. Після втрати пам'яті ми перестали звертати увагу один на одного, — Олексій, наче давив на мене. Хотів розтоптати щось в мені. 

— Я ж говорила, що не готова, — нервово пройшла в глиб кімнати та сіла біля нього. 

— Мила, я не можу більше терпіти, — повернувся він до мене всім тілом. Торкнувся рукою щоки і я прикрила очі. Тіло зрадницьки відреагувало на його дотики.  

— Перестань! — ледь запищала і відсіла. 

Він нахмурився ще сильні, а я вдавила голову в плечі. Тіло ще досі здригалось. 

— Чому!? Чому, я маю зупинятись!? Назви хоча б одну причину!? — почав кричати. Підірвався з місця та махав руками. 

— Тому, що я не пам'ятаю тебе, — заревіла я. Почала потирати свої руки. Ця звичка з'явилась зовсім недавно. Коли, я нервувала, я терла руки, мов та божевільна. Олексій, це помітив. Зітхнув та щось бурмочучи собі під ніс, пішо геть з кімнати. 

Я втомлено впала на ліжко. Завила від образи. В серці щось болісно стискалось. Мене наче рвало на два боки. З одного боку, я хотіла бути з ним. З іншого, не хотіла. І що мені тепер робити?

З цими роздумами я, й заснула. 

Давно, мені не снились такі красиві сни. 

Я стояла у своєму літньому сарафані, який розлітався на вітру. До мене підійшов незнайомець, обійняв мене за талію та поцілував у вушко. Я закрила очі та замугикала. Все було настільки прекрасно. Повернулась до нього усім тілом, поглянула у ці океанні очі і потонула в них. 

Ми цілувались з такою пристрастю, що мені здавалось, що це все насправді. 

Прокинулась вся мокра. Холодний піт стікав з чола. 

Що, це за чортівня? 

Дістаю з тумби воду та надпиваю. В роті пекельно пече. Думки ломляться. Я запам'ятала обличчя свого нічного кошмару. Хоча, то не кошмар зовсім. 

Йду до ванної. Приймаю дуже крижаний дуж. Знімаю свою напругу. Роблю ранковий ритуал і йду одягатися. 

На мені сьогодні... Джинси, рожева блуза та туфлі на невеликому каблуку синього кольору. 

Виходжу з кім і прямую на пошуки, Олексія, хочу погуляти трішки. Без його дозволу, я не мужу нікуди піти. 

Обходу весь будинок, але його ніде не бачу. Починаю злитись, нервувати. 

Заходжу на кухню та стикаюсь з Танею, нашою домробітницею. 

— Доброго ранку, — вітаюсь. — Таню, ви не бачила, Олексія? — запитую її з повнісінькою тривогою на обличчі.

— Ні, він поїхав ще дуже рано. Я чула лише стукіт дверей, — знизує вона плечима. 

— Ясно. Зробіть мені чаю. 

Я сідаю за барну стійку, дістаю телефон і починаю дзвонити Олексію. Він збиває і мене це дуже дратує. 

Встаю з місця і йду на вихід. Чую в слід: «А чай?» 

Нічого не відповідаю і плентаюсь до ліфта. 

Я знала де він працює. Мельком почула про його фірму. Наче меблі виготовляє. І то, якби не інтернет, я б і цього не знала. 

Сідаю у таксі, яке чудом їхало по дорозі і я його спинила. Називаю адресу і ми зрушуємо з місця. 

Їду і млію. На серці шкребуть, мої сумління. Я в передчутті чогось неочікуваного тривожного. Моє тіло відчуває пульсацію мого серця і коси на тілі стають дибким. Я нервово потираю свої мокрі руки, закусую до крові губу. 

Коли машина зупиняється, таксис повертає до мене голову і говорить мені вже знайому фразу: «приїхали».

Кидаю йому сотню та виходжу на зовні. В ніс відразу віє прохолодою. Дивлюсь на небо, але його давно вже не видно. Все вкрилось темними хмарами. Наближається злива. 

Заходжу у будівлю. Біля рецепційної немає нікого, я посміхаюсь свому успіху і скорою ходою йду до ліфта. Натискаю десяти поверх і тремчу. 

Поки ліфт їде, я вже встигла перебудувати у своїй уяві кілька сотень подій, що мені за це зробить Олексій. Але коли двері ліфта розходяться, я застигаю, як і двоє чоловіків переді мною...  

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше