Глава 6. Нова робота

Глава 6 . Нова робота

Кохання як війна: легко розпочати, та важко зупинити. (Г. Л. Менкен)

Девід

Приїхав до батьків з черговою метою. З тим планом, який ми обговорювали з Леонідом. Зайшов до вітальні і одразу натрапив на маму. Вона сиділа та дивилась у планшет. Підійшов ближче та побачив, що вона обирає чергові штори на сайті дизайну. Хмикнув і вона повернулась, до мене. 

— Синку! Вигукнула радісно вона та простягнула свої руки для обіймів. Я підійшов та нахилився. Мама обійняла мене та поплескала по спині. — Ти чому не попередив, що приїдеш? — запитує вона мене так безтурботно. Я всміхаюсь їй та сідаю навпроти. По обличчю бачу, що їй некомфортно. Певно, згадує про вчорашню розмову. 

 Я теж згадую, мамцю. І від цього стає нестерпно боляче. душа вже давно не зі мною. Як я тільки не зламався. 

Зітхаю. Складаю руки в замок перед собою. Дивлюся пильно на свою матір, навіть, очі примружую. 

— Тато, де? — запитую з таким обличчям, наче, купую ранкову каву. Кволо та беземоційно. 

— У своєму кабінеті, — серйозного говорить. На обличчі не тіні посмішки, чи то привітного полегшення. 

— Зрозуміло, — киваю сам до себе. Встаю з дивана  і не сказавши ні слова прямую, до кабінету. 

А про, що говорити? 

Стукаю. Чекаю. Хвилина, дві, три. Нуль. Починаю злитись, бо так було завжди. Якщо батько поринає в роботу, то вже з голово.

Берусь за поручень. Натискаю. Двері зі скрипом відчиняються і я помічаю свого старого, який очима та мізками пропав у компі. 

— Ну, привіт старий, — гучно заходжу та награно посміхаюсь. 

Сідаю в крісло навпроти нього. Він лише сканує мене задумливим поглядом. Я знизую плечима. На привітання не чекаю.  

Зухвало дивлюся на строго. Змарнів. Схуд. Став блідим, мов та тінь. А все чому? Синочок Олексій не виходить на зв'язок. 

— Чим зобов'язаний такому візити? — запитує старий, а я роблю обличчя серйозного та впевнено в собі бізнесмена. Поправляю свій піджак та концентрую свою угаву виключно на його обличчі. 

 — Я хочу зайнятись сімейним бізнесом. Замість Олексія звісно, — мій голос серйозний. Погляд впевнений, в очах блиск і непримітні вогники. 

Батько дивиться на мене з насторожено. примружує очі та тре двома пальцями підборіддя. Задумується. Хвилина мовчання. Витримую погляд не повівши навіть бровою. 

— Ти впевнений? — запитує досить серйозно.

— Мені набридло сидіти в журналі і читати, ці кляті статті, — хмикаю та приводжу розуміючий аргумент. — Хочу вже нарешті взятися за голову. Так, як ти колись хотів. Казав, що мій журнал — це дитячі витівки і нідочого хорошого не призведе, — надавлюю на спогади. І в мене виходить. Опа! Мій старий розпливається в задоволеній посмішці, а я все так і лишаюсь серйозним.

— Я радий батьку, що ти даєш мені шанс, — стримана дякую та встаю. Потискаю руку старому. — Сьогодні ж вирушу, до України. Не варто втрачати часу. 

— А як же твій журнал? — запитує. Тільки от я хмурюсь. Він наче й з цікавістю запитав, але є в його голосі гнітючі насмішки.

— Я вже подбав про це. Як і про журнал Маріани. Адже вона зникла, а керувати немає кому. Тому, цим зараз займається Тімоті, — стримано відповідаю і йду до дверей. 

— Успіху, синку, — чую легкий шепіт в спину, але удаю, що все ж не чув. Виходжу за двері і видихаю з полегшено. 

Їду додому з думками про поїздку. Набираю номер Леоніда. Чую легкі гудки, а потім його хриплий голос. 

— Все вдалося, — тримано повідомляю. 

— Як чудово! — емоційно промовляє та видихає з полегшенням. — Я візьму на себе пресу. Потрібно, щоб всі тільки те й говорили, що ти у нас став великою шишкою і тепер крісло головного твоє, — стримано говорить чоловік. Я киваю. Сам не розумію, до кого, але вже напевно по звичці. 

— Тоді будемо на зв'язку, — тихо видихаю та кладу слухавку. Залишилось лише ефектно з'явитись. 

Зібрав валізу та попрямував на свій літак. Сьогодні мав пречудовий настрій і мав хороше передчуття. 

До України переліт був довгим. Я встиг провернути кілька розвитків подій. Та ознайомитись з новим бізнесом. Сиджу. П'ю каву та лукаво посміхаюсь. Літак сідає на посадку. Беру валіз та йду по трапу. На вулиці майже ранок. Все ж сімнадцять годин перельоту пройшли більш менш нормально. 

Приїхав в готель, який заздалегідь мені зняв Леонід. Тобто виділив мені апартаменти у своєму готелі. Та ще й які. Люкс з усіма моїми примхами. Проходжу в середину. Мене зустрічає простора мебльована під старовину вітальня. Посміхаюсь кутиками губ та вмощуюсь на дивані. 

Згадую, як пів години тому тікав від навали журналістів. Мене перетіпнуло. Ніколи не любив бути в центрі уваги, але заради коханої, я змінюю свої пріоритети. 

Завтра мене чекає багато роботи у новій компані. Зітхаю. Тру переносицю. Масажую вилиці. Втомлено кладу голову на подушку і поринаю у тяжкий сон. 

Мені сниться моя кохана. Така красива. Темне, каштанове волосся спадає на плечі. На губах лагідна посмішка. Вона шепоче мені, як сильно кохає. А я підходжу та зариваюсь у її шию носом. Вдихаю квітково-шоколадний аромат і просто задихаюсь.

Тоді сон набирає інших обороні. Моя кохана стоїть на коліна, по ногам тече кров, а на очах застиг жах. змушений зі страхом. З очей течуть сльози. Я пробою до неї дійти, але ноги сковані кайданами. Кричу на весь голос і з жахом усвідомлюю, що прокинувся я в холодному поту і все ще горлань на весь номер. Сиджу на ліжку. Тру обличчя руками. Навіть, довелося ляснути себе кілька разів по щокам. 

Виринаю з якогось незрозумілого стану та йду в душу, але не можу отямитись. Перед очима так і стоїть та картина з коханою. Її нажахані велика очі, сповнені сліз. 

Я стукнув кулаком по плитці у ванній і завив від болю, але не від фізичного, а від душевного. Вода ніяк не змивала з мене, це відчуття тривоги.