Глава 5. План

Глава 5. План

- Ти знаєш, чому помста така добра?

Бо воно солодке і не робить тебе жирним! (Альфред Хічкок)

Маріана 

В ресторані мені було некомфортно. Хотілося сховатись від цих пронизливих поглядів. Я намагалася заспокоїтись. Дивилася лише на меню, але руки видавали мій внутрішній стан і страх. Все тремтіло, неначе я перебуваю під струмом. 

— Мила, заспокойся, — посміхнувся Олексій і стис мою руку. 

— Не можу. Вони всі так на мене дивляться, — ніяковіла та переводила погляди на інших. 

— Вони заздрять твоїй красі, — щиро посміхнувся. В мене навіть не було сумнівів у його відкритості та щирості. 
Посміхнулась йому та закинула вибите пасмо за вухо. Все ще дивилась з-під чола на свого чоловіка. 

Я замовила собі салат «цезар», а Олексій, що сидів навпроти, замовив собі смажене м'ясо на грилі та легкі закуски. До всього замовив нам вина. Я відмовлялась, але він наполіг. Під його пильним поглядом я не змогла відмовитись. 

Надпила пекучу рідину і в очах потемніло. Відставила келих та взялася їсти, але темніти в очах не перестало. Навпаки почало все розпливатись. Руки тремтіли так, що навіть виделка з гуркотом впала на підлогу. 

В очах спалахнули спогади. Я дивилась на Олексія з затуманеним поглядом. Я бачила його синяві очі, але вони були не його. Не такі щирі та кохані. Я не розуміла, чий то був погляд. 

Зарила свої тремтячі руки в волосся та ледь не закричала, важко дихаючи від нахлинувши спогадів. Я побачила обличчя лише мигцем, але не запам'ятала його. 

Відчула, як мене струснули за плечі та почула стурбований голос Олексія. В паніці закрила очі та почала плакати. 

— Ти щось згадала? — злякався він. 

Але чого б то раптом? 

— Ні, — похитала я голову та збрехала. 

Сіла рівно та почала оглядатись. Всі погляди були прикуті до нас, але я високо підняла підборіддя і не звертала на них особливої уваги. Для мене вони ніхто. Просто незнайомці, як і я для них. Тому потрібно перестати ніяковіти та взяти себе в руки. 

— З тобою точно все добре? — стурбовано запитав, сідаючи на своє місце та поправляючи свій дорогий піджак. 

— Так. Не хвилюйся, — вичавила я з себе посмішку. 

— Добре, — посміхнувся. 

— Мг, — мугикнула та відвела погляд від цих пронизливих очей. 

Здавалося, що він хотів вдивитися мені в душу, в голову. Туди... де я сама ще не була. 

Я зітхнула та почала колупатися виделкою в салаті. Перед очима все ще стояли ті глибокі очі. Здавалося, зовсім схожі на очі Олексія, але ж ні. В тих було щира й глибока любов. Вони дивилися на мене з такою ніжністю, з таким коханням і захопленням. 

Маячня якась! 

Злилась я на себе, бо не могла нічого згадати. Напевно, багато б людей віддали своє життя за те, щоб нічого не пам'ятати, а я навпаки. Хочу все згадати попри життя. 

Коли повернулись додому,  я видихнула з полегшенням. Пішла у свою кімнату та стала біля вікна. Задумливо вдивлялася у краєвид. 

Все так заплуталось. Я наче охолола та ошпарилась одночасно. 

Відчула легкий дотик до свого плеча та здригнулась. Олексій обійняв мене за талію та поцілував у шию. Я прикрила очі, щоб відігнати набридливі думки, мов тих мух. 

— Кохана, ти так неймовірно пахнеш, — понюхав він мою шкіру, мов залежний. 

Я затамувала подих та відчувала себе якось кепсько. 

Але коли він торкнувся моєї шиї, то взагалі відсахнулася. Спогади нахлинули... 

«Я хочу розлучення...»

 «Ти його не отримаєш!»

Що це в біса таке!? 

Злякано подивилась на Олексія, який стурбовано підходив ближче. Я відійшла на кілька кроків та виставила перед собою руки. 

— Скажи? У нас усе було добре? — запитала те, що почало мене мучити. 

— Звісно, кохана, — посміхнуся та наблизився ближче. 

Я зітхнула, втомлено поклала голову собі на руки. Якщо так і далі буде, я не витримаю. 

Девід

Прокинувся з невіддільним бажанням поїхати до доньки. Прийняв душ, одягнувся та поплентався до своєї машини. 

Шлях тримав весь час задумливо. Було болісно, що наша маленька сім'я ніяк не може возз'єднатись. Коли ми трішки стаємо щасливі, щось обов'язково стається. Наче невидима сила не бажає нашого зв'язку. 

А ще мене мучить один факт. Маріана могла бути знову вагітною. Моя дитина може страждати, а я навіть не знаю про неї. 

Зітхнув та стиснув кермо. 

До котеджу їхав не довго. Припаркував машину на парковці та вийшов. Підійшов до багажника та витягнув звідти пакети. 

Не міг же я приїхати до доньки з порожніми руками. 

Пішов до будинку, натиснув на дзвінок та, коли відкрились двері, увійшов. 

Натягнув на себе щасливу посмішку. Поспішив до своєї крихітки, яка з бабусею перебувала в вітальні. 

— Донечко! — радісно вигукнув та присів біля точної копії коханої. 
В грудях защемило, на очі навернулись сльози. 

Я змахнув головою свій смуток та притис маленьку лялечку до себе. Вона привітно мені посміхнулась. Яка вже доросла. Навіть ходить вже. Хоча трохи кволо. Але кілька кроків робить. 

— Доброго ранку,  Саро, — стримано посміхнувся жінці. 

Вона кивнула та повернула голову до вікна. Я помітив на її обличчі гіркоту. Вона вміло приховувала це від онуки, але не від мене. 

— Дивись-но, що тобі татко привіз, — звернувся я  радісно до Віолети, яка міцно притислась до мене своїм тендітним тільцем. 

— Тата... — усміхнено промовила. 

Я спочатку здивувався, а  потім закружляв свою принцесу. Вона посміхалась і виставляла на показ майже всі зубки. 

— Яка ж ти доросла, — ткнув носом їй в щоку та прикрив очі.