Глава 3. Життя продовжується
Після розлуки ми ще більше підвладні тим, до кого відчуваємо справжню любов.
Ромен Роллан
Девід
Кілька днів, я не знаходив собі місця. Все, неначе, втратило сенс без неї. Ми, тільки, помирились. Тільки, стали кохати сильніше, а вона знову зникла. Наче, сам усесвіт не хоче, щоб ми були разом.
Повернувся в штати і не міг всидіти на місці. Все шукав закутки. Не міг повірити, що вона пропала. Мій брат майстер ховатись і це вже я зрозумів, по тому, що не можу їх знайти. Вони навіть не виходили ні з ким на зв'язок. Маріана, навіть, про нашу доньку забула. Чи, то Олексій не дозволяє. Я вже нічого не розумів.
Хотілося просто напитися, або пити до втрати свідомості. Зараз стою і дивлюсь у вікно зі свого кабінету і на серці шкребуть кішки. Набрав номер Тайлера. Єдиного друга, який не ставить мені палки в колеса.
— Привіт, друже, — промовив весело в трубку.
Хоча, ця веселість награна, як і моя посмішка та щастя.
— Привіт. Як ти? — запитав стурбовано.
Як я? Я сам ставлю собі це питання. А й справді! Як?
Таке відчуття, що мене танком переїхали. Потім, зібрали в сміттєвий пакет та вкинули у великий міксер. Передробили мені кістки та викинули, розвіяли прах над містом. Саме так я зараз почуваюсь.
— Та, все добре, — брешу та стискаю щелепу до болю.
— Про Маріану щось чути? — тихо запитав.
— Ні, — видавив з себе.
— І що ж твій брат задумав? — хмикнув.
— Та біс його знає. Я вже, все місто перевернув з ніг на голову, — тяжко зітхнув.
— Та, знаю я друже. З Хелі, вона теж не зв'язувалась. А з батьками?
— Теж, ні, — ці новини підкосили мене. Я похитав головою і ледь не завив. — Давай зустрінемось десь в барі. Сподіваюсь, Хелі не буде проти?
— Ні. Давай у «Фармасі»? — запитав друг.
— Тоді, до вечора, — я кинув слухавку.
Кілька разів шумно видихнув та прикрив очі. Поклав голову на холодне скло і прошепотів:
«Де ж ти, кохана?»
Маріана
Кілька днів я звикала до будинку, чоловіка, людей. Як виявилось Олексій і в правду мій чоловік. Цьому були підтвердженням документи про шлюб. В мене не залишилось сумнівів, що до нього. Та й поводив він себе стримано, лагідно та ніжно. Завжди привітний та усміхнений.
Я жила мов у казці з незнайомим мені чоловіком, який був за документом мій.
Щодо близькості, не мало й бути й мови. Я хотіла звикнути, до чужого у своїй голові, а потім, мабуть, зможу впустити і у своє тіло. Якщо підвернеться така можливість.
— Ти в порядку? — підійшов ззаду та обійняв за талію, цілує мою шию та кладе голову на плечі. Я закриваю очі та змушую себе не втекти, а відчути свого чоловіка.
Ми стояли на кухні, коли я дивилась у вікно, то чоловік непомітно підкрався, але я не злякалась. звикла уже, до такої його появи.
— Ні. Мені подобається радувати тебе смачненьким. Напевно так і було раніше? — посміхаючись запитала, а Олексій напружився. Це було відчутно, як він стис мою талію.
— Звісно, люба, — посміхнувся, якось нервово. — Що, там, у нас на вечерю? — посміхаючись відійшов та присів на стілець.
— Запечене м'ясо та гарнір, із картоплі та овочів. Все, як ти любиш, — посміхалась подаючи прибори.
— Яка, ти в мене прекрасна, — взяв мене за руку, коли я клала біля нього тарілку зі стравою.
— Не варто,— легко забрала руку та поклала тарілку на стіл. Він нахмурився, а я сіла навпроти. Мовчки почала їсти, під його пильним поглядом.
— Згадала щось? — запитав невимушено, а я почула якусь гіркоту в його голосі.
Підняла свій погляд та помахала головою.
— Ні, нічогісінько, — сказала правду та продовжила їсти.
Чомусь саме, про минуле хотілось говорити менше всього. Не знаю тільки, чому, але краще так. Ніж базікання, про те, чого я не знаю.
Інший відрізок вечері ми мовчали. Я занурилась у свої думки, як певно і Олексій.
Прибрала тарілки та взялася їх мити. Зовсім забувши, що у нас повний дім прислуги.
— Ти що робиш!? — розізлився Олексій. Підійшов до мене та обернув до себе. — Більше не смій такого робити. Я дозволив тобі готувати, але не бути домробітницею.
— Я зрозуміла, — зніяковіла.
Ми пішли спати. Кожен у свою спальню. Це було моє прохання і чоловік змирився. Скорився, моїй волі. Я сиділа на ліжку та дивилася у нічне зоряне небо. Тяжко зітхаючи, я просила бога, аби він дав мені шанс усе згадати. Дати зрозуміти своє життя. Свої вчинки. Свій стан душі. Бодай що... Я хотіла знати себе колишню. Від Олексія не дочекаєшся подробиць. Я навіть не знала у кого можу запитати, про себе.
Я хочу згадати хоча б щось...
Девід
— Давно чекаєш? — запитав я у Тайлера сідаючи навпроти.
— Саме прийшов, — посміхнувся він.
— Що будемо пити?
— Давай спочатку віски, — схвально кивнув та перевів погляд на оточуючих.
— Віски так віски, м посміхнувся та теж роздивлявся навкруги.
Було сумно, бо саме у такому місці я почав ревнувати Маріану, до друга. Все нагадувало про неї. Я навіть кроку не можу ступити, бо бачу у натовпі її. Красиві очі, гарний носик. пухкенькі губи. Обличчя, яке зачаровувало. Я втратив себе, разом із нею.
— Про що замислився? — запитав у мене друг та надпив коричневу рідину зі склянки.
— Сумую за нею,— зітхнув, бо перед другом не можу брехати.
— Розумію тебе. Вона обов'язково знайдеться.
— Сподіваюсь, що так.
Скільки алкоголю в себе не заливав, я все ще думав про неї. Про її усмішку, лагідні дотики. Я божеволів разом з алкоголем. Напивався, до нестями. Хотів взагалі зникнути. Заснути і більше не прокинутись. На серці було так паршиво, що ніякий алкоголь не залікує мої діри.
#2200 в Любовні романи
#1076 в Сучасний любовний роман
кохання біль зрада фатум минуле, втрата пам'яті, владний чоловік сильна жінка
Відредаговано: 13.10.2021