Глава 1. Втрата пам'яті

Глава 1. Втрата пам'яті

“Те, чим ми колись глибоко насолоджувались, ніколи не можемо втратити. Все, що ми глибоко любимо, стає частиною нас ». - Хелен Келлер

Я потрапила у якийсь незрозумілий світ. Чи то був сон, чи ще щось. Все мальовниче та красиве. Біля мене бігають діти і найголовніше, що один малюк підбіг, до мене та взяв за руку. Це була дівчинка. Світла та чиста. Справжній ангел. Вона посміхнулась мені. Я присіла біля неї та провела рукою, по тендітній білосніжній щоці. 

— Мамо, я не ображаюсь на тебе. Ти не вина в тому, що мене більше немає. Мені тут добре, а тобі потрібно йти. Я обов'язково прийду до вас з татом. Прийду, але іншим разом. Зараз не час, — посміхнулась вона мені та протягнула руку. Погладила мене, по волосся та поцілувала у щічку, а я не розуміла її слова. В середині, наче щось пекло та боліло. Все стислось в серці. Не могла дихнути. Наче, щось, не пускало повітря в мої легені. Задихалась і сльози котились, по щокам.

— Розряд! — чула я чийсь крик, який виривав мене із моїх снів. І забрав від тендітної дівчинки, яка розвіювалась наче прах. Вона все ще усміхалась, а я втрачала розум. 

— Збільшіть струм! — голоси ставали чіткішими, а мале янголя розвіювалося все швидше. 

— Прощавай, мамо. Скоро побачимось, — наостанок посміхнулась дівчинка, а я почала приходити до тями. 

— Ми її врятували. Витягнули з того світу, — раділа, якась жінка. 

— Будемо сподіватись, що все вдалося. Ми все зробили, щоб врятувати матір, — зітхнув мій лікар, а я нічого не розуміла. Яка ще матір? Про кого він? 

Я почала провалюватись у сон. Голова була тяжкою і нестерпно боліла.

Не знаю, скільки днів я от так провалялась на ліжку та проспала.  Чула відрізки розмов, але не могла зрозуміти, що саме і про, що вони говорять. 

Все занурювалась у темряву і виринала. Здавалося, мене здолав жар. Все тіло нестерпно пекло та горіло. Серце наче було не зі мною. Я втратила себе. 

***

Відкрила очі та відчула шалений прилив сил. Хотілося бігати, стрибати та радіти. Але, чому тут радіти? Я в палаті. Навіть не пам'ятаю, як мене звати. Не відчуваю нічого. 

Що зі мною? 

Присіла на ліжку, оглянула кімнату, тоді поглянула на свої руки з яких стирчали голки. В паніці ледь не закричала. На мене почали тиснути стіни, стеля опускалась і все тисло. Я почала задихатись. В паніці закрила голову руками. Заплющила очі та почала історично дихати та плакати. 

— Що зі мною?  — хитаючись в зад вперед, я почала говорити сама до себе. 

Я не памятала нічого. Хто я? Що зі мною трапилось? Яке моє минуле? Чи є в мене батьки, чоловік, діти? Я забула вчорашній день. Забула, про своє існування. Забула, про все. 

Почула кроки. Такі тихі. Хтось торкнувся мого плеча. Я підняла божевільно зляканий погляд і закричала. Підірвалась з ліжка та забилась в куток. Божевільно хитаючись і плачучи. Мій стан більше походив на божевільну. 

— Тихо... тихо... — почула я лагідний голос жінки. — Зараз ми вколемо вам знеболююче. 

Після її слів я підскочила на ноги та похитала головою. Сльози ковтала в паніці. 

— Не чіпайте мене! Відпустіть! — Билася я в істериці, коли до мене підійшло два великі кремезні чоловіки. 

Мене схопили так міцно, що я навіть і пискнути не встигла. Красива білявка вколола мені щось і моя свідомість відразу затуманилась. Я повисла на чоловіках, які поклали мене на ліжко. 

Знову, сон. Знову, темрява і впадання у свою свідомість, де я час від часу бачила своє янголя. Білокура дівчинка з голубими океанними очима. Щирою посмішкою і щасливим блідим личком. Я б усе відала, щоб залишитись з нею там. У тій темряві. Розчісувати її шовкове біляве волосся. Цілувати її бліді щічки та обіймати тендітне тільце. Але, я не могла. Знову і знову поверталась, до того світу у якому мені більше немає місця. 

Я все ще була без свідомості. Лежала на лікарняному ліжку, але дивилася в стелю. Не бачила нікого навколо. Навіть, коли наді мною схилялись силуети. Скляні пусті очі, які померли з середини. Біль в серці, який нікуди не зникав, а з кожною секундою нагадував про себе. Я стала заручницею своє свідомості. Заручниця темряви. 

Коли в черговий раз відкрила очі, то побачила черговий силует чоловіка з голубими очима. Одразу згадала білокуру дівчинку і серце ледь не розірвалось. З очей скотились сльози.  Коли відчула його теплу руку у своїй холодній, то здригнулась усім тілом. Скоріше, від жаху та паніки, яка накрила мене з головою. Підскочила на ліжку та відкинула чужу руку. З жахом дивлячись в усміхнені очі. 

— Хто ти!? — забилась у куток з великими нажаханими очима. 

Чоловік хмикнув, гірко посміхнувся та почав підходити. Я замахала в паніці руками.

— Не підходь! Я тебе не знаю, — замотала головою в істериці та почала плакати. 

— Я ж говорила вам, що до пацієнтки ще не можна! — розізлилась білява лікарка та підійшла до мене. 

Але тепер, я не шарахалась її, як того разу, а впала в її обійми та заридала. Так гірко та дзвінко, що жінка просто не змогла мене не обійняти. Я плакала на її плечі, від болі, від невідання. Від того, що не розуміла і не пам'ятала нічого. 

Коли трішки заспокоїлась, я підняла розгублений погляд на жінку. Зеленооку білявку. Вона здалась мені доброю. Тому, я не втрималась і запитала: 

— Хто я? 

***