Максим
— Ні! Я просто хочу вийти з цього клятого ліфта! — Я ледь стримав усмішку.
Господи, ця жінка точно колись доведе мене до божевілля.
Ольга стояла навпроти, сердито склавши руки на грудях. Її щоки палали, а кілька каштанових пасм вибилися із зачіски. Вона дивилася кудись убік, явно уникаючи мого погляду. І я прекрасно розумів чому.
Бо кілька хвилин тому вона знову опинилася в моїх обіймах. І, чорт забирай, я ледь не втратив голову. Досі відчував на грудях дотик її пальців. Пам'ятав, як вона підняла на мене свої величезні блакитні очі і нервово закусила губу.
Ольга сама не поспішала відсторонитися. І я міг би її поцілувати. Достатньо було просто нахилитися і я знову відчув би смак її губ.
Але не зробив цього. Бо досі пам'ятав те кляте слово, яке вона сказала мені в п'ятницю.
Чортова вперта дівка. Навіщо ти дивишся на мене так, ніби хочеш того самого, якщо потім знову збираєшся відштовхнути?
— Ольго, — спокійно промовив я, — ще трохи потерпіть. Нас скоро випустять.
— Скоріше бо вже. — Вона сердито видихнула й відвернулася.
А я опустив очі, ховаючи усмішку. Цікаво, вона хоч знає, наскільки гарна, коли злиться? Напевно, ні, бо інакше не робила б цього так часто в моїй присутності.
Десь над нами знову почувся металевий стукіт, а потім ліфт ледь помітно здригнувся. Ольга миттєво вчепилася в поручень, і я різко зробив крок до неї.
— Усе добре. Не хвилюйтеся. — Вона глянула на мене.
У ту саму мить кабіна нарешті повільно рушила. Ольга видихнула так голосно, що я ледь не розсміявся.
— Слава Богу!
— Невже вам настільки не сподобалася моя компанія?
Вона різко повернула голову.
— Максиме Вікторовичу, давайте не будемо!
Я підняв руки в примирливому жесті.
— Окей. Як скажете.
Хоча, якщо бути відвертим, думав я зараз виключно про те, що не поцілував її.
Коли двері нарешті відчинилися, Ольга практично вилетіла першою.
Я вийшов слідом і ще хвилину переговорив із працівником технічної служби, який чекав біля ліфта.
— Перевірте його добре, перш ніж запускати знову.
— Звичайно, Максиме Вікторовичу. Перепрошуємо за незручності.
Незручності... Цікаве слово. Особливо враховуючи, що найбільшою незручністю для мене виявився зовсім не зламаний ліфт.
Я підняв очі і помітив, що Ольга вже стояла біля свого столу, знімаючи пальто та нервово поправляла волосся, хоча з ним усе було нормально.
Я повільно підійшов до приймальні.
— Ольго. — Вона здригнулася, а яуважно подивився на неї. — За пів години принесіть мені документи щодо останніх поставок.
Її щоки досі були рожевими. І до того ж, вона всяко намагалась не дивилася мені в очі.
Але її пальці помітно тремтіли, коли вона складала документи. І мені раптом захотілося підійти, взяти її за руку і чказати, що все добре.
Мені теж було нелегко стояти там і вдавати байдужість. Але я різко відвів погляд.
— Добре, Максиме Вікторовичу.
Я коротко кивнув і пішов до кабінету. Сів у своє крісло, відкрив ноутбук і зрозумів, що поняття не маю, навіщо взагалі прийшов на роботу.
Перед очима було її обличчя і губи, які я так відчайдушно хотів поцілувати.
Я відкинувся на спинку крісла й голосно видихнув.
— Бляха...
От скажіть мені, якого чорта? Я дорослий чоловік, а сиджу і шкодую, що не поцілував свою секретарку у ліфті!
Прекрасно. Просто чудово.
Можливо, Матвій мав рацію і мені справді потрібен психотерапевт або відпустка. І бажано без Ольги Остапчук. Хоча останнє вже викликало великі сумніви.
Через пів години у двері кабінету тихенько постукали і я підняв голову.
— Заходьте.
Ольга обережно відчинила двері, а в руках тримала папку з документами про яку я її говорив.
— Ви просили звіти щодо поставок.
— Так. Залиште на столі.
Вона підійшла ближче. І я, як останній ідіот, одразу відчув знайомий квітковий аромат її парфумів. Саме такий, який я запам'ятав ще з п'ятниці.
— Тут усе, що ви просили. — Ольга поклала папку переді мною.
Дивно, але вона не пішла, лише стояла навпроти й нервово перебирала пальцями край рукава.
— Щось іще?
— Ні... Тобто... — Вона замовкла і я відклав ручку. Її погляд на мить зустрівся з моїм і знову опустився у підлогу. — Я хотіла сказати... щодо ліфта...
От чорт, у грудях щось здригнулося.
— Ну... вибачте, якщо я поводилася трохи нервово.
Я ледь стримав усмішку. Трохи? Ця жінка майже звинуватила мене у цій дурній ситуації! Але вголос, звичайно, я цього не сказав.
— Вам немає за що вибачатися. Ви злякалися і це нормально.
Ольга кілька секунд дивилася на мене і я раптом усвідомив, наскільки дивною, мабуть, здається їй моя поведінка. Ще недавно я знаходив привід причепитися до кожного її слова, а тепер... Тепер мені просто хотілося, щоб вона перестала чекати від мене чергової підстави.
— Добре, — тихо сказала вона.
— Можете повертатися до роботи.
Ольга розвернулася і я відчув, як мені не хочеться, щоб вона йшла. Така звичайна чоловіча дурість. Але перш ніж вона дійшла до дверей, я все-таки не витримав.
— Олю.
Вона зупинилася і повільно повернула голову.
— Що?
Я кілька секунд мовчав, бо сам не знав, що хочу сказати. Що мені сподобалося тримати її в обіймах і я досі відчуваю, як її пальці торкалися мене?
Що якби вона зараз сама зробила хоча б один крок назустріч, я б до біса забув про всі власні обіцянки?
— Обережніше з каблуками, — нарешті промовив я. — Ви сьогодні двічі ледь не впали.
Ольга дивилася на мене так, ніби всерйоз обмірковувала, чи можна кинути чимось важким в начальника без наслідків.
— Дякую за турботу, Максиме Вікторовичу.
Ох. Оцей тон від якого я ледь не розсміявся.
— Завжди радий допомогти.
Відредаговано: 15.11.2026