Відштовхни мене

Розділ 20. Боже, дай сил мені

Оля

— Мамочко, а ти сьогодні забереш мене раніше?

Я присіла навпочіпки перед Міланкою й поправила шарфик, який вона вперто намагалася стягнути зі своєї шиї.

— Постараюся, сонечко. Але якщо трохи затримаюся, тебе забере бабуся. Добре?

— А я хочу, щоб ти. — Донька невдоволено надула губки.

— Я знаю, кицю. — Я ніжно поцілувала її в носик.

Після кількох днів вдома Міланка нарешті почувалася значно краще. Температура зникла, кашель майже минув, а енергії в неї знову було хоч відбавляй.

Вчора увечері, моя маленька принцеса примудрилася за пів години побудувати піраміду із подушок, розсипати по підлозі всі олівці й урочисто оголосити, що наш диван — стійло для  жирафів. І якщо бабуся хоче на ньому сидіти, їй доведеться попросити дозволу.

Господи, іноді я навіть не розуміла, звідки в цієї маленької дівчинки стільки фантазії.

— Мам, а ти прийдеш до мене на свято? — раптом запитала Мілана.

— На яке свято? — Я здивовано кліпнула.

— Ну мамо! Нам вихователька казала! Ми будемо співати пісеньки!

От халепа. Мабуть, я пропустила якесь повідомлення в батьківській групі.

— Звичайно, сонечко. Тільки скажи, коли воно буде.

Міланка замислилася, кумедно наморщивши носик.

— Скоро. — я засміялася. — Я ще маленька, мамо. Я не можу все пам'ятати!

— Ага. А от про рожеву солодку вату пам'ятала чудово.

— Бо вона смачна! — Ну тут і не посперечаєшся.

Я випросталася, взяла доньку за ручку й повела до дверей садочка. Надворі було холодно. Після вчорашнього снігопаду тротуари вкрилися білою кашею, а під ногами неприємно хлюпало.

Мілана старанно перестрибувала через маленькі калюжі, міцно тримаючись за мою руку.

За кілька хвилин Міланка вже бігла до своїх друзів, навіть не озираючись. А я ще трохи постояла біля дверей, спостерігаючи за нею.

Ще вчора вона не відпускала мене від себе ні на хвилину, а сьогодні вже мала свої справи, друзів і маленькі дитячі таємниці. І, здається, саме в такі моменти я найгостріше відчувала, як швидко вона росте.

Я дістала телефон, перевірила час і поспішила до виходу. До початку робочого дня залишалося менше години. І, якщо сьогодні мені пощастить, можливо, я зможу провести його без чергових емоційних гойдалок зі Стадницьким.

Хоча, знаючи своє везіння... Я б на це особливо не розраховувала.

До автосалону я приїхала за десять хвилин до дев'ятої. Учора Максим сам дозволив мені прийти пізніше, але сьогодні я почувалася настільки добре, що навіть подумала, чи не варто з'явитися раніше. 

Зрештою вирішила не випробовувати долю. Раз бос вперше за весь час нашого знайомства запропонував мені зайву годину відпочинку, було б нерозумно відмовлятися.

Я зайшла до холу, струшуючи з пальта дрібні сніжинки і майже одразу помітила його.

Ну звичайно. Кого ж іще я могла зустріти зранку?

Стадницький стояв біля ліфта, розмовляючи по  телефону. На ньому було темно-сіре пальто, під яким виднілася чорна сорочка. Волосся трохи розтріпалося від вітру, а на обличчі застиг  зосереджений вираз.

Я трішки сповільнилась. Можливо, він мене не помітить і я встигну дочекатися наступного ліфта? Або взагалі піду сходами. Третій поверх — не така вже й велика проблема.

— Доброго ранку, Ольго.

От же ж! Максим уже завершив дзвінок і дивився прямо на мене й мені довелося підняти голову.

— Доброго ранку, Максиме Вікторовичу.

Його погляд швидко ковзнув моїм обличчям.

— Вам сьогодні вже краще?

— Що? — Я розгубилася.

— Ну... вчора ви виглядали втомленою.

— А... Так. Дякую. Сьогодні значно краще.

Він коротко кивнув.

— Добре.

І все. Знову ця його клята ввічливість. Я вже починала ненавидіти її більше за його звичайне бурчання. Бо коли Максим злився, я хоча б розуміла, що від нього очікувати.

А тепер... Тепер він поводився настільки стримано, що я не мала жодного уявлення, про що він думає.

Ліфт тихенько дзенькнув, двері відчинилися і Максим зробив крок убік.

— Прошу.

Я здивовано глянула на нього. Він пропускає мене вперед? Стадницький? От тепер я точно починала хвилюватися за його здоров'я.

— Дякую, — пробурмотіла я, заходячи всередину.

Він зайшов слідом і натиснув кнопку третього поверху.

Двері зачинилися і раптом я зрозуміла, що ми залишилися вдвох. З чоловіком, який кілька днів тому цілував мене так, що я досі прокидалася вночі від спогадів.

Прекрасно.

Я демонстративно втупилася в електронне табло над дверима. Перший поверх... Другий. Господи, ну чому цей ліфт такий повільний?!

— Ольго.

Я здригнулася.

— Так?

— У вас щось із пальтом.

Я здивовано опустила очі.

— Де?

Він кивнув на моє плече. Я повернула голову, але нічого не побачила.

— Не розумію...

Максим ледь помітно всміхнувся.

— Сніг. У вас сніг на комірі.

Я швидко провела долонею по плечу.

— А... Дякую.

Господи.

Невже ми справді зараз обговорюємо сніг на моєму пальті?! Ще кілька днів тому цей чоловік притискав мене до себе й шепотів такі речі, від яких у мене підгиналися коліна.

А тепер... От до чого ми докотилися.

Я знову втупилася в табло. І саме цієї миті ліфт несподівано смикнувся. Я ойкнула, ледь не впавши.

— Обережно!

Максим миттєво схопив мене за талію і я вчепилася в його пальто. Пролунав неприємний звук, ліфт ще раз здригнувся і зупинився. Світло згасло.

— Мамо рідна! — вирвалося в мене.

За мить увімкнулася аварійна лампа. Але кабіна не рухалась.

Я кілька секунд просто стояла, міцно притиснута до Максима. Мої пальці міцно стискали тканину його пальта, а його долоні все ще лежали на моїй талії.

— Ольго, ви як?

— Я...нормально.

Я повільно підняла обличчя і... Господи. Він був так близько, що я бачила кожну складку на його обличчі. І губи...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше