Оля
— Мамочко, а ти сьогодні забереш мене раніше?
Я присіла навпочіпки перед Міланкою й поправила шарфик, який вона вперто намагалася стягнути зі своєї шиї.
— Постараюся, сонечко. Але якщо трохи затримаюся, тебе забере бабуся. Добре?
— А я хочу, щоб ти. — Донька невдоволено надула губки.
— Я знаю, кицю. — Я ніжно поцілувала її в носик.
Після кількох днів вдома Міланка нарешті почувалася значно краще. Температура зникла, кашель майже минув, а енергії в неї знову було хоч відбавляй.
Вчора увечері, моя маленька принцеса примудрилася за пів години побудувати піраміду із подушок, розсипати по підлозі всі олівці й урочисто оголосити, що наш диван — стійло для жирафів. І якщо бабуся хоче на ньому сидіти, їй доведеться попросити дозволу.
Господи, іноді я навіть не розуміла, звідки в цієї маленької дівчинки стільки фантазії.
— Мам, а ти прийдеш до мене на свято? — раптом запитала Мілана.
— На яке свято? — Я здивовано кліпнула.
— Ну мамо! Нам вихователька казала! Ми будемо співати пісеньки!
От халепа. Мабуть, я пропустила якесь повідомлення в батьківській групі.
— Звичайно, сонечко. Тільки скажи, коли воно буде.
Міланка замислилася, кумедно наморщивши носик.
— Скоро. — я засміялася. — Я ще маленька, мамо. Я не можу все пам'ятати!
— Ага. А от про рожеву солодку вату пам'ятала чудово.
— Бо вона смачна! — Ну тут і не посперечаєшся.
Я випросталася, взяла доньку за ручку й повела до дверей садочка. Надворі було холодно. Після вчорашнього снігопаду тротуари вкрилися білою кашею, а під ногами неприємно хлюпало.
Мілана старанно перестрибувала через маленькі калюжі, міцно тримаючись за мою руку.
За кілька хвилин Міланка вже бігла до своїх друзів, навіть не озираючись. А я ще трохи постояла біля дверей, спостерігаючи за нею.
Ще вчора вона не відпускала мене від себе ні на хвилину, а сьогодні вже мала свої справи, друзів і маленькі дитячі таємниці. І, здається, саме в такі моменти я найгостріше відчувала, як швидко вона росте.
Я дістала телефон, перевірила час і поспішила до виходу. До початку робочого дня залишалося менше години. І, якщо сьогодні мені пощастить, можливо, я зможу провести його без чергових емоційних гойдалок зі Стадницьким.
Хоча, знаючи своє везіння... Я б на це особливо не розраховувала.
До автосалону я приїхала за десять хвилин до дев'ятої. Учора Максим сам дозволив мені прийти пізніше, але сьогодні я почувалася настільки добре, що навіть подумала, чи не варто з'явитися раніше.
Зрештою вирішила не випробовувати долю. Раз бос вперше за весь час нашого знайомства запропонував мені зайву годину відпочинку, було б нерозумно відмовлятися.
Я зайшла до холу, струшуючи з пальта дрібні сніжинки і майже одразу помітила його.
Ну звичайно. Кого ж іще я могла зустріти зранку?
Стадницький стояв біля ліфта, розмовляючи по телефону. На ньому було темно-сіре пальто, під яким виднілася чорна сорочка. Волосся трохи розтріпалося від вітру, а на обличчі застиг зосереджений вираз.
Я трішки сповільнилась. Можливо, він мене не помітить і я встигну дочекатися наступного ліфта? Або взагалі піду сходами. Третій поверх — не така вже й велика проблема.
— Доброго ранку, Ольго.
От же ж! Максим уже завершив дзвінок і дивився прямо на мене й мені довелося підняти голову.
— Доброго ранку, Максиме Вікторовичу.
Його погляд швидко ковзнув моїм обличчям.
— Вам сьогодні вже краще?
— Що? — Я розгубилася.
— Ну... вчора ви виглядали втомленою.
— А... Так. Дякую. Сьогодні значно краще.
Він коротко кивнув.
— Добре.
І все. Знову ця його клята ввічливість. Я вже починала ненавидіти її більше за його звичайне бурчання. Бо коли Максим злився, я хоча б розуміла, що від нього очікувати.
А тепер... Тепер він поводився настільки стримано, що я не мала жодного уявлення, про що він думає.
Ліфт тихенько дзенькнув, двері відчинилися і Максим зробив крок убік.
— Прошу.
Я здивовано глянула на нього. Він пропускає мене вперед? Стадницький? От тепер я точно починала хвилюватися за його здоров'я.
— Дякую, — пробурмотіла я, заходячи всередину.
Він зайшов слідом і натиснув кнопку третього поверху.
Двері зачинилися і раптом я зрозуміла, що ми залишилися вдвох. З чоловіком, який кілька днів тому цілував мене так, що я досі прокидалася вночі від спогадів.
Прекрасно.
Я демонстративно втупилася в електронне табло над дверима. Перший поверх... Другий. Господи, ну чому цей ліфт такий повільний?!
— Ольго.
Я здригнулася.
— Так?
— У вас щось із пальтом.
Я здивовано опустила очі.
— Де?
Він кивнув на моє плече. Я повернула голову, але нічого не побачила.
— Не розумію...
Максим ледь помітно всміхнувся.
— Сніг. У вас сніг на комірі.
Я швидко провела долонею по плечу.
— А... Дякую.
Господи.
Невже ми справді зараз обговорюємо сніг на моєму пальті?! Ще кілька днів тому цей чоловік притискав мене до себе й шепотів такі речі, від яких у мене підгиналися коліна.
А тепер... От до чого ми докотилися.
Я знову втупилася в табло. І саме цієї миті ліфт несподівано смикнувся. Я ойкнула, ледь не впавши.
— Обережно!
Максим миттєво схопив мене за талію і я вчепилася в його пальто. Пролунав неприємний звук, ліфт ще раз здригнувся і зупинився. Світло згасло.
— Мамо рідна! — вирвалося в мене.
За мить увімкнулася аварійна лампа. Але кабіна не рухалась.
Я кілька секунд просто стояла, міцно притиснута до Максима. Мої пальці міцно стискали тканину його пальта, а його долоні все ще лежали на моїй талії.
— Ольго, ви як?
— Я...нормально.
Я повільно підняла обличчя і... Господи. Він був так близько, що я бачила кожну складку на його обличчі. І губи...
Відредаговано: 15.11.2026