Розділ 19. Чого бояться чоловіки

Максим

Я втретє перечитував один і той самий пункт договору й уже починав сумніватися, що взагалі розумію українську мову. Літери розпливалися перед очима, а мозок уперто відмовлявся працювати.

Чорт забирай! 

Я роздратовано відкинув папку на стіл і потер перенісся. Зазвичай робота допомагала мені відволіктися від будь-яких проблем. Я міг годинами сидіти над контрактами й планами розвитку компанії, забуваючи навіть про їжу.

Але сьогодні все було інакше. Бо сьогодні я побачив її, після тієї клятої п'ятниці.

Увесь день я вдавав, що мені байдужа жінка, яка сидить за кілька метрів від мене. Але виявилося, це значно складніше, ніж я думав.

Я чув її голос, коли вона відповідала на телефонні дзвінки. Чув, як вона сперечалася з кимось. Навіть помітив, що кілька разів чхнула, хоча двері мого кабінету були зачинені.

І щоразу ловив себе на бажанні вийти і просто переконатися, що все нормально... Але не виходив.

Вона ж сама попросила мене тримати дистанцію. От я й тримав. Хоча ближче до обіду все-таки не витримав, коли помітив, як Ольга сидить змучена, і вже другу годину навіть не встає зі свого місця.

Тому замовив їй їжу. У цьому ж не має нічого особливого, правда? Я б зробив так для будь-якого співробітника.

Напевно...

Я скривився, згадавши, як вона написала повідомлення з подякою.

«Дякую за обід, Максиме Вікторовичу».

Я дивився на ці слова хвилини три, як останній придурок і хотів написати щось тепліше. Запитати, чи їй сподобалося. Чи не захворіла вона. Але зрештою просто нагадав про обідню перерву, бо саме так мав поводитися нормальний керівник.

Телефон на столі раптом завібрував. Коли на екрані я побачив ім'я  Матвія, одразу натиснув  слухавку.

— Ну що?

На іншому кінці стояло мовчання.

— І тобі доброго вечора, друже, — нарешті протягнув він. — Як минув день? Як здоров'я? Як поживає твоя хвора голова?

— Матвію, не починай. Ти поговорив із нею?

— Боже, Максе. Хоч би для пристойності поцікавився, чи я взагалі живий. — Друг тихо засміявся і я сильніше  стиснув телефон.

— Й так знаю, що живий. Інакше не діставав би мене зараз.

— Ну логічно. Я поговорив з Олею.

Я миттєво встав, кисню в легенях стало мало.

— І?

— І в мене для тебе є дві новини.

— Які ще новини? — Я примружився.

— Хороша і погана.

У грудях неприємно стиснулося. Господи, от тільки не це.

— Починай із хорошої.

— Денис не її хлопець.

Я завмер і кілька секунд просто стояв нерухаючись, дивлячись у підлогу.

Денис — не її хлопець. Тобто...

— Це точно? — нарешті запитав я.

І Матвій голосно зітхнув.

— Ні, бляха, я вирішив зателефонувати тобі ввечері, щоб вигадати казочку!

— Вона сама так сказала?

— Так. І можеш собі уявити, пояснила все точнісінько так, як пояснювала тобі. Денис допоміг її матері. Він просто знайомий родини і між ними нічого немає.

Я повільно присів у крісло і у грудях з'явилось дивне відчуття. Наче хтось зняв з мене величезний камінь, який я тягав із собою останні кілька днів.

Я спокійно видихнув і лише зараз зрозумів, наскільки сильно напружувався через одного клятого незнайомця.

— Я так і думав, — спокійно промовив я.

Матвій зареготав.

— Звичайно! Завжди радий допомогти, друже.

Я задоволено всміхнувся.

Чорт. Отже, вона сказала правду, принаймні щодо Дениса. І саме ця думка несподівано змусила мене насторожитися.

Бо якщо Денис ні до чого... Тоді чому Ольга постійно поспішає додому? Чому так нервує, коли я ставлю прості запитання? І чому в п'ятницю вона відштовхнула мене?

Ні, тут щось не сходиться.

— Матвію.

— Що ще?

— А вона не казала, чому постійно кудись поспішає?

Друг на мить замовк.

— Максе...

— Я просто питаю.

— А я просто хочу нагадати, що домовлявся з тобою дізнатись тільки про того типа.

Я скривився.

— Тобто ти нічого не дізнався?

— Дізнався те, що тебе цікавило. Денис не її хлопець. І все.

Я роздратовано постукав пальцями по столу.

— Але щось вона приховує.

— Можливо. — Матвій важко видихнув. —  Можливо, в неї є якісь проблеми про які вона просто не хоче розповідати своєму босу. Уяви собі, таке теж буває.

— Вона постійно бреше.

— А ти постійно допитуєш її.

Я стиснув щелепи.

— Ти ж не знаєш усієї ситуації.

— А ти знаєш? Послухай мене, Максе, — голос Матвія став серйознішим. — Якщо дівчина не хоче щось розповідати, це ще не означає, що вона робить щось погане. Можливо, вона просто не готова тобі довіряти.

Я гірко всміхнувся.

— А чому я повинен їй довіряти?

— А чому вона повинна тобі?

Його слова неприємно різонули і я мимоволі згадав каву, яку навмисно вилив на її документи і змушував переробляти те, над чим вона працювала годинами. Навіть погрожував їй звільненням і висміював  сльози.

Чорт. Можливо, у Матвія й справді були підстави так казати. Але визнавати це вголос я не збирався.

— Добре, — буркнув я. — А яка погана новина?

Матвій на секунду замовк, а потім знову засміявся.

— А погана в тому, що ти все ще ідіот.

— Матвію!

— Що?! Денис не її хлопець, а ти замість того, щоб заспокоїтися, вже вигадуєш нову причину для ревнощів!

Я роздратовано потер перенісся.

— Господи, за що мені такий друг?

— За всі твої гріхи, Максе. За всі твої гріхи.

Я вже збирався завершити розмову, коли Матвій раптом промовив:

— До речі, я сьогодні дещо придумав.

Я насторожився.

— Матвію, усі твої геніальні ідеї зазвичай закінчуються тим, що я витрачаю великі гроші.

— І отримуєш незабутні враження!

— Особливо після того випадку з яхтою.

— Господи, ти досі це пам'ятаєш?! — Друг голосно засміявся.