Розділ 18. Розмова із шпигуном

Оля

Я майже вийшла з автосалону, коли почула за спиною голос:

— Олю! Зачекай!

Повільно обернувшись, я міцніше стиснула ручку сумки. До мене наближався Матвій. Як завжди усміхнений і легкий — повна протилежність своєму скаженому другу. Він, здавалося, взагалі не знав, що таке поганий настрій.

— Привіт, красуне! — весело кинув він, порівнявшись зі мною. — Уже тікаєш?

— А що, не можна? — я втомлено всміхнулася. — Мій робочий день закінчився. Хочу додому.

— Чудово! Тоді нам по дорозі. Можу підвезти.

Я завмерла. Матвій? Підвезе мене? Після корпоративу й тієї сцени ревнощів, яку влаштував Стадницький через один невинний танець? Та Максим нас живцем закопає, якщо дізнається, що я сіла в його авто! Особливо після мого останнього «шкодую».

— Дякую, Матвію, але я краще сама, — швидко відмовила я.

— Чому? Боїшся, що викраду й продам у рабство? — він здивовано підняв брови.

— Та ні. Просто не хочу затримувати. У мене зупинка неподалік.

Матвій кивнув кудись убік.

— Олю, ти взагалі бачила, що там робиться?

Я перевела погляд. Ще годину тому йшов дощ, а тепер місто накривало густим, лапатим снігом. Асфальт побілів, машини повзли, як черепахи, а перехожі ховали обличчя в шарфи. От дідько. Тільки снігопаду мені сьогодні бракувало.

— Ну то що? — Матвій простягнув руку до моєї сумки. — Їдемо? Обіцяю поводитися пристойно.

Я нерішуче переступила з ноги на ногу. Вдома на мене чекала Міланка. Мені страшенно хотілося швидше повернутися й обійняти донечку, але перспектива ризикувати... 

Я мимоволі поглянула на третій поверх, де знаходився кабінет Максима. Цікаво, він уже поїхав? Чи телефонує тій білявці, яка сьогодні нахабно називала його «любчиком»? 

— Добре, — я здалася. — Підвези.

В автомобілі Матвія я швидко пристебнулася, дивлячись, як двірники ледве встигають прибирати сніг із лобового скла. Він ввів мою адресу, і навігатор засвітився суцільним червоним.

— Якщо пощастить, то за хвилин сорок приїдемо. Якщо ні — можемо встигнути постаріти, — засміявся він, заводячи двигун.

Ми виїхали з парковки. Я сиділа напружено, подумки повертаючись до кабінету Максима. До його холодного погляду, до того, як він назвав мене Ольгою Остапчук перед Веронікою, і до його несподіваного обіду. От же ж нестерпний.

— Ти сьогодні якась тиха, — порушив мовчанку Матвій. — Макс знову довів?

— Ні! — я різко повернула голову. — Сьогодні він поводився нормально.

— Ого! — Матвій театрально приклав руку до грудей. — Треба занести цей день до календаря. Така подія! Невже ви нарешті знайшли спільну мову?

— У нас звичайні робочі стосунки.

— Ага, — хитро примружився він. — Просто ви обоє страшенно вперті. Макс — баран, а ти — єдина жінка, яка здатна з ним змагатися.

Через двадцять хвилин ми остаточно застрягли. Я швидко написала мамі, що затримуюся через затори, і всміхнулася, прочитавши, що Міланка зараз малює.

— Усе нормально? — Матвій кинув на мене уважний погляд. — Як твоя мама, до речі? Вже краще після того випадку?

— Значно краще.

— Це добре. А той хлопець... Денис, здається? Він знайомий вашої родини?

Мої пальці намертво вчепилися в ремінець сумки і я повільно повернулася до нього.

— А звідки ти знаєш про Дениса?

Матвій тихо видихнув, не відриваючи погляду від дороги:

— Гаразд. Макс просив мене дещо з'ясувати.

— Що?! — Серце заграло у грудях.

— Макс хотів знати, хто такий Денис і які в тебе з ним стосунки. Тільки не злись.

— Він просив тебе шпигувати?! — вибухнула я. — Йому що, зовсім немає чим зайнятися?! У нього купа роботи, а він сидить і думає, з ким я спілкуюся?!

— Ну, очевидно, думає, — спокійно видав Матвій.

Я замовкла. Стадницький, думає. Навіть після мого «шкодую». Раптом всередині розлилося зрадницьке тепло. 

Ні, Олю! Навіть не починай!

— Макс собі вже такого навигадував, що я хвилююся за його здоровий глузд, — зітхнув Матвій. — Тому я і питаю.

— Денис не мій хлопець, — видихнула я, відвертаючись до вікна. — Він просто допоміг мамі.

Матвій усміхнувся, ніби саме цього й чекав.

— Знаєш, мені одразу так і здалося.

— Тоді навіщо питав? Для Максима?

— Частково. А частково — з особистого інтересу. Хочу переконатися, що мій друг остаточно не збожеволів. Він вперше за кілька років дзвонить мені майже опівночі, щоб розпитати про суперника.

Опівночі? Отже, це було після нашого поцілунку? Я міцно закусила губу, відчуваючи, як палають щоки. Невже він справді думав про мене? Але чому тоді сьогодні обіймав Вероніку?

— Можна тебе дещо запитати? — вирвалося в мене швидше, ніж я встигла себе зупинити. — Сьогодні до Максима приходила... Вероніка. Ти її знаєш?

Матвій голосно розсміявся.

— Звичайно. Давно.

— Зрозуміло, — сухо відрізала я. — Просто вона дуже... Розкуто з ним поводилася. Обіймала, цілувала в щоку, називала любчиком.

Матвій скосив на мене смійливий погляд.

— Олю, а ти часом не ревнуєш?

— Звичайно, ні! — я спалахнула. — Мені взагалі байдуже! Просто це може впливати на робочу атмосферу!

Матвій зареготав так, що аж вдарив долонею по керму.

— На робочу атмосферу?! Господи, ви точно створені одне для одного. Обоє ревнуєте як підлітки і переконуєте всіх навколо, що вам начхати.

— Я не ревную!

— Добре, добре. Я скажу лише одне. Вероніка пов'язана з важливим партнерським проєктом. Їхнє з Максом спілкування має певні нюанси.

— Які нюанси? — напружилася я.

— А ось це вже не мені розповідати.

Я зціпила зуби. От же гад. Тільки підкинув хмизу у вогонь. Аж раптом, Матвій став серйозним і подивився на мене без звичної іронії.

— Послухай. У Макса паршивий характер. Але він не завжди був таким холодним та недовірливим.

— А що з ним сталося? — тихо запитала я.