Розділ 17. Холод між нами

Оля

— Мамо! Мамочко! Ну вставай уже!

Хтось наполегливо смикав мене за плече, не даючи додивитися сон. Я невдоволено застогнала й натягнула ковдру.

— Міланко, сонечко, ще п'ять хвилиночок...

— Не можна, мамо! Ми ж запізнимося до жирафів!

Я розплющила очі. Точно, жирафи. Вчора ввечері, збираючись на корпоратив, я пообіцяла своїй принцесі поїздку. Звичайно ж, Мілана не забула на відміну від мене, яка повернулася майже опівночі й до третьої не могла заснути, згадуючи поцілунки свого боса.

— Мамочко-о-о! — донька знову потягнула мене за руку.

Я важко зітхнула й сіла. Переді мною стояла Міланка в рожевій піжамі з єдинорогами. Її каштанове волосся стирчало, а великі оченята світилися нетерплячим очікуванням. Мені миттєво стало соромно за бажання залишитися під ковдрою.

— Звичайно, обіцяла. Ми обов'язково поїдемо. 

— Ура! А жирафи вже прокинулися? — донька радісно підстрибнула. 

— Думаю, так, — усміхнулася я. 

— Тоді треба швиденько їхати!

Я притягнула донечку до себе й міцно обійняла. Вона вмостилася в мене на колінах. І саме в цю мить я відчула, як щось усередині заспокоюється. Ось моє справжнє життя. Без шалених начальників і поцілунків, після яких хочеться плакати.

— Мам, а ти чого сумна? — раптом запитала Міланка, торкаючись моєї щоки. — У тебе очки такі.

У горлі щось стиснулося. Їй лише чотири, а вона вже помічає те, що я намагаюся приховати.

— Просто мама втомилася. 

— Я тебе зараз полікую! — Мілана притиснула долоньку до мого лоба. — Температури нема! Значить, можна йти до зоопарку!

Я розсміялася і дозволила їй збиратися. Поки вона бігала, я мимоволі поглядала на свій  телефон. Але не було жодного повідомлення. Звичайно. А чого ти чекала, Олю? Що Стадницький після твого вчорашнього «шкодую» почне писати? Я сердито перевернула телефон. Ні. Сьогодні ніяких думок про Максима.

За дві години ми стояли біля входу до зоопарку. Мілана була в захваті від усього: від вольєрів, мавпочок, пінгвінів. Вона безперестанку ставила запитання, а я відповідала, сміялася, фотографувала її. Мені було по-справжньому добре. Саме заради таких моментів я терпіла  безсонні ночі, рахунки і Стадницького.

А потім ми дісталися до жирафів.

— МАМО! — Мілана захоплено притиснула долоньки до скла. — Він такий ВЕЛИЧЕЗНИЙ! У нього шия довша, ніж у нашого пилососа!

Я голосно засміялася. Згодом ми купили обіцяну рожеву солодку вату, таку величезну, що вона закривала доньчине обличчя. Я зробила кілька фото і помітила, що ми були дуже схожі. Особливо очима.

 Максим ніколи не бачив мене без красивої зачіски та страху зробити щось неправильно. Він не знав, що найбільше щастя для мене — ця маленька долонька. І, мабуть, ніколи не дізнається.

Неділя пролетіла непомітно. Ми малювали, пекли печиво. Мама питала, чому я така задумлива, а я відмахувалася втомою. Це була майже правда, бо насправді я чекала. Щоразу, коли телефон подавав звук, серце прискорювалося. Може, він напише? 

Господи, Олю! Ти ж сама сказала, що шкодуєш!

Але Максим не написав і я переконала себе, що це на краще. 

У понеділок я приїхала до офісу раніше. Спала жахливо, бо Міланка кашляла, а коли вона заснула, я знову думала про нього.

Зайшовши до приймальні, я побачила, що кабінет Максима відчинений.

— Доброго ранку, Ольго, — пролунав його голос.

Максим стояв на порозі.  

— Доброго ранку, Максиме Вікторовичу. 

— На пошті список завдань. До одинадцятої документи, о дванадцятій зустріч, — сухо сказав він і зачинив двері.

І все? Ні оцінювального погляду, ні запитань про вихідні. 

Я сердито клацнула мишкою. Ну й чудово! Саме цього я хотіла! Нормальних робочих стосунків. Тоді чому мені так неприємно?

До одинадцятої він мене не викликав. І це був справжній рай. Тільки от я чомусь постійно поглядала на двері його кабінету.

Раптом ліфт відчинився і до приймальні зайшла висока, красива білявка в елегантній червоній сукні.

— Доброго дня. Максим у себе? — привітно усміхнулася вона. 

— У вас призначена зустріч? — почала я, але двері кабінету раптом  відчинилися.

— Вероніко! — я вперше почула в голосі Максима радість.

Він підійшов до дівчини і усміхнувся, тією самою усмішкою, яку я бачила лише кілька разів. Вона обійняла його за плечі, поцілувала в щоку, а він коротко обійняв її у відповідь.

У грудях стиснулося. Зі мною ми на «ви», а тут обійми.

— Ти чудово виглядаєш, — сказав Максим. 

— Ти теж, любий, — засміялася Вероніка.

Любий?! Так, Олю, спокійно. Тебе це не стосується. Ти сама його відштовхнула!

— Ольго, підготуйте два договори для Вероніки, — звернувся він до мене. 

— А це твоя нова помічниця? — поцікавилася Вероніка. 

— Так. Ольга Остапчук.

Просто секретарка. Не та жінка, якій він говорив, що божеволіє від неї.

Вони зайшли до кабінету, а я відчула таке роздратування, що захотілося жбурнути степлер. Ну справді, а чого я очікувала? Що він страждатиме? 

Коли я відкрила файл, зрозуміла, що не бачу літер. Перед очима стояло те, як вона його обіймає, а він їй усміхається.

— Та й котіться ви обоє під три чорти, — пробурмотіла я.

Десь біля другої я зрозуміла, що це найгірший понеділок. Голова боліла, шлунок бурчав, а з кабінету лунав сміх Вероніки. І тут, нарешті вона вийшла.

— Максе, чекатиму дзвінка! — сказала вона, кивнула мені й пішла.

Максим повернувся, але зупинився біля мого столу.

— Ви сьогодні обідали? — несподівано запитав він. 

— Ще ні. 

— Уже друга година. У вас є перерва. Скористайтеся нею. — І пішов. 

Я дивилася йому вслід із розчаруванням. І все? Потім я просто забула про обід, потонувши в роботі.

За пів години робітниця іншого відділу принесла паперовий пакет. Гарячий бульйон, сендвіч і чай. Але ж...я нічого не замовляла. Втім, потім я  побачила записку: «Пообідайте, Ольго. Будь ласка. М.В.»