Розділ 15. Не питай чому

Оля

Я остаточно втратила голову... Інакше пояснити те, що відбувалося зараз, просто не могла. Мої пальці заплуталися в густому волоссі Стадницького, поки його губи жадібно цілували мої, не залишаючи навіть можливості думати тверезо. Я відчувала, як він міцніше притискає мене до себе, як його велика долоня ковзає по моїй оголеній спині, змушуючи шкіру вкриватися  мурахами.

Господи, що ж я роблю?! Я цілувала власного боса. Чоловіка, який із першого дня перетворив моє життя на пекло. Якого ще вранці хотіла придушити, а тепер сама тягнула до себе, боячись, що він раптом відсторониться.

І найстрашніше — мені це шалено подобалося. Подобалося, як його звична холодна стриманість зникла.

Максим раптом відсторонився на кілька сантиметрів. І я різко розплющила очі.

Його обличчя було зовсім близько. Волосся, яке завжди лежало ідеально рівно, тепер стирчало в різні боки. Губи припухли, а очі дивилися на мене так, що в животі все скрутилося.

— Ти хоч уявляєш, що зі мною робиш? — хрипко запитав він.

Я хотіла відповісти хоч щось, але слова застрягли в горлі.

— Максиме Вікторовичу...

— Не називай мене так, — перебив він, проводячи великим пальцем по моїй нижній губі. Від цього дотику мої коліна різко ослабли. — Не зараз.

— А як мені вас називати? — спробувала пожартувати я, хоча голос тремтів. — Пане скажений бос?

Куточок його губ ледь помітно смикнувся.

— Максим. Просто Максим.

Ці два слова прозвучали значно інтимніше за всі попередні поцілунки. Але Стадницький дивився на мене, очікуючи відповіді.

— Максим, — нарешті прошепотіла я і його погляд миттєво потемнів.

— Ще раз.

— Ви що, забули, як вас звати? — я нервово засміялася.

— Олю... — у його голосі почулося попередження. Я закусила губу і тихо повторила його ім'я.

— Максим.

Він важко видихнув і знову нахилився до мене. Цього разу поцілунок був повільнішим та спокуслившим. Я сама потягнулася назустріч, заплющуючи очі й дозволяючи собі насолодитися тим, чого не мала права бажати. Уперше за дуже довгий час я почувалася не розлученою жінкою, а просто Олею, яку цілував неймовірно привабливий чоловік. І боже, як же мені цього бракувало.

Максим провів губами по моїй щоці й опустився до шиї. Я мимоволі закинула голову.

— Чорт, Олю, — прошепотів він, обіймаючи мене. — Я божеволію від тебе.

— Ви самі винні у цьому, — ледь чутно відповіла я, стискаючи його піджак. — Не потрібно було тягнути мене сюди.

— Не потрібно, — погодився він. — Але якби я й далі дивився, як Матвій тебе обіймає, то зробив би щось значно гірше.

— Він просто запросив мене на танець!

— А я просто не хотів, щоб він до тебе торкався.

— А ви, значить, можете мене торкатись?

Погляд Максима зупинився на моїх губах.

— Ти сама дозволила мені це.

Я хотіла заперечити, але не змогла, бо він мав рацію. Поцілунок я продовжила сама і ніхто не змушував мене хотіти ще. Максим обережно прибрав неслухняне пасмо за моє вухо.

— Ти дуже красива сьогодні, — тихо сказав він.

Я завмерла, бо від нього я чекала чого завгодно, але точно не цього.

— Дякую, — розгублено прошепотіла я.

— Треба було частіше тобі це говорити.

Його слова болісно стиснули мої груди. Невже він справді міг бути таким? Тим, хто дивиться на мене так, ніби я найкрасивіша в цьому світі?

Максим притягнув мене ближче, збираючись поцілувати. І саме тоді в моїй голові пролунав маленький голосочок доньки. Це було так, ніби хтось хлюпнув мені в обличчя холодною водою. Я розплющила очі.

Моя маленька дівчинка, про існування якої цей чоловік нічого не знав. Що буде, якщо він запитає, чому я ніколи не можу залишитися ввечері? Що скажу? Що знову прорвало трубу? А якщо він дізнається, що я весь цей час приховувала доньку, він просто викине мене з роботи!

— Ні, — раптом вирвалося в мене. Я різко вперлася долонями в його груди. — Зупиніться.

Максим одразу відсторонився, і в очах промайнуло здивування.

— Що таке?

— Ми не повинні були цього робити. — Я відступила, намагаючись відновити дихання. Корсет боляче здавлював ребра. — Це була помилка, Максиме Вікторовичу.

— Знову Максим Вікторович? Цікаво. І що ж стало причиною такої різкої зміни?

— Ми не повинні були перетинати робочі межі. Я хочу повернутися до гостей... Ми зробили дурницю.

— Ти хочеш, зробити це ще раз? — запитав він.

Оце було нечесно. Бо я знала відповідь, і вона була зовсім не тією, яку я збиралася озвучити.

— Ні. Я не хочу...

Брехня. Огидна брехня. Я хотіла! Але він не повинен був знати. Обличчя Максима змінилося, зникло усе тепло, а погляд став холодним. Переді мною знову стояв мій скажений бос.

— Тоді поясни, навіщо ти відповідала на мої поцілунки? Сама ж притягувала ближче.

— Ви вирішили влаштувати мені допит?! — задихнулася я.

— Я просто намагаюся зрозуміти, що відбувається в цій твоїй гарненькій голові. У тебе хтось є?

— Що? — Я завмерла.

— Я запитав, чи є у тебе хтось є.

— У мене немає нікого!

— А той, через кого ти поспішаєш додому? — гірко хмикнув він. — Ти постійно кудись поспішаєш. 

Мої пальці похололи. Стадницький помічав значно більше, ніж я думала.

— Просто так виходить...

— Ти справді вважаєш мене настільки дурним? Я не збираюся бути чиєюсь розвагою. Якщо ти вирішила погратися зі мною...

— Погратися?! — вибухнула я. — Ви затягуєте мене в цю кімнату, цілуєте, а тепер ще й звинувачуєте?!

— Ну добре, — різко перебив він. — Припустімо, ти не граєшся. Припустімо, що ти відповіла на поцілунок, бо хотіла. Тоді що тобі заважає?

Що мені заважає? Чотирирічна дівчинка з кучерявим каштановим волоссям. І величезний страх втратити роботу.

— Я не можу, — тихо сказала я. — Нам не можна.

— Чому? Олю, подивися на мене. Будь ласка.