Розділ 13. У передчутті вечора

Оля

Різкий стукіт у двері кабінету прозвучав занадто голосно. Я розплющила очі і різко відштовхнулась від Максима, ледь не впавши. Серце калатало, як скажене, а спина, палала від його дотиків.

Максим невдоволено видихнув, вилаявшись собі під ніс, але не спішив відступати. Його  очі все ще пропалювали мене наскрізь, але дверна ручка вже клацнула.

До кабінету увійшов Матвій з легкою усмішкою на обличчі, а в руках тримав велику, чорну коробку, перев'язану матовою стрічкою. Матвій подивився спочатку на Максима, а потім перевів очі на мене. 

Усмішка Матвія стала трохи хитрішою, а в очах майнув відвертий інтерес. Видно, що він зрозумів усе за долю секунди.

— Сподіваюся, я не перервав робочий процес? — його голос пролунав з легкою іронією, але без грама докору. — Бо, судячи з вашого обличчя, тут щойно... скажімо так, працювали дуже старанно.

Я опустила очі в підлогу, відчуваючи, як від сорому горять не лише щоки, а й кінчики вух. Хотілося провалитися крізь підлогу цього клятого кабінету. Бо нас, щойно, застукали на гарячому.

— Що тобі треба, Матвію? — голос Максима був спокійний, хоча й з легкою хрипотою. Він відійшов від мене, поправив сорочку і сів за свій стіл.

— Приніс доставку, — Матвій підійшов до мого боку столу і поклав чорну коробку на край стільниці. — Кур'єр залишив її на охороні внизу. Це для Олі. На сьогоднішній вечір.

Я несміливо опустила погляд на коробку. 

— Дякую, Матвію, — тихо сказала я, збираючись забрати коробку і втекти, щоб сховатися від сорому.

— О, не дякуй мені, — Матвій засміявся, спершись руками на стіл Максима, і подивився на Стадницького. — Сукню, наш дорогий Максим Вікторович обирав особисто. 

Мої пальці, які вже торкнулися матової стрічки, завмерли. Я перевела шокований погляд на Стадницького. Він справді, сам обирав для мене сукню? 

Максим проігнорував слова друга. І спокійно, відкинувшись на спинку крісла, зустрівся зі мною поглядом. 

— Ти на сьогодні вільна, Олю, — його голос прозвучав м'яко і він вперше не гаркнув. — Бери коробку і їдь додому.

І тут я нервово кліпнула.

— Але ж... зараз тільки третя година. І я, ще, не підготувала всі документи для інвесторів. Мені потрібно роздрукувати...

— Я сказав, ти вільна, — перебив він, і куточок його губ ледь помітно піднявся вгору. — Документи роздрукує хтось інший. А тобі потрібен час, щоб підготуватися до вечора. О дев'ятнадцятій нуль-нуль мій водій чекатиме тебе біля твого під'їзду. 

Я стояла, міцно притискаючи до грудей чорну коробку, і не впізнавала чоловіка перед собою. Де подівся той тиран, який жбурляв у мене ключами і змушував переробляти каву? Ця різка зміна в ньому, баламутила мені голову. Від його  ворожості я хоча б знала, як захищатися. Але від цієї владної турботи в мене не було нічого.

Я коротко кивнула, не знайшовши слів, різко розвернулася і вийшла з кабінету під уважним поглядом обох чоловіків.

Дорога з офісу пройшла як у тумані. Сидячи на задньому сидінні таксі, я дивилася на чорну коробку на своїх колінах і відчувала, як усередині розростається паніка. Вечір обіцяв бути дуже...не спокійним.

Коли таксі зупинилося на перехресті біля мого району, я побачила яскраву вивіску салону краси, повз який часто проходила з Міланкою. Зазвичай я не дозволяла собі таких витрат, рахуючи кожну копійку, але сьогодні... Сьогодні я була готова витратити останні гроші з кредитки. Мені життєво необхідно було увечері виглядати приголомшливою. Я попросила водія зупинитися і вийшла.

Наступна година в кріслі майстра перетворилася на ритуал створення нової мене. Візажист зробила мені розкішний вечірній макіяж: ідеальний тон, легкий контуринг, який підкреслив вилиці, виразні очі з акуратними стрілками та легким димчастим розтушуванням, і  винний відтінок на губах. Волосся майстер витягнула утюжком, залишивши його спадати на плечі.

Коли я подивилася в дзеркало, мені перехопило подих. Звідти на мене дивилася далеко не  мама-одиначка, а впевнена, і до біса красива жінка.

Додому я летіла, мов на крилах, бережучи макіяж від дощу. Мама поралася на кухні, а Міланка сиділа на килимі у вітальні і будувала щось із кубиків. Побачивши мене, донька радісно підскочила.

— Мамо! Яка ти гарна! Ти як принцеса з мультика! — вона кинулася мені на шию, обережно торкаючись мого волосся.

— Дякую, моє сонечко, — я усміхнулася, цілуючи її в маківку. — Як ти почуваєшся? Температури не було?

— Ні, я вже здорова! Бабуся давала мені солодкий сироп, і я все випила! — гордо заявила, моя розумничка.

Я полегшено видихнула і пішла до своєї кімнати, зачинивши двері. Настав час подивитися, що саме обрав для мене мій бос.

Мої пальці тремтіли, коли я розв'язала матову стрічку і зняла кришку. Відгорнувши тонкий, шарудливий папір, я завмерла.

Ця сукня була з неймовірно м'якої, матової чорної шкіри і мала ідеальну форму. Верх був у вигляді жорсткого корсета з класичним квадратним вирізом, який бездоганно підкреслював лінію декольте. Корсет облягав талію, переходячи у строгу спідницю довжиною рівно до коліна.

А на дні коробки лежали довгі, замшеві чорні чоботи на тонкій шпильці. 

Невже, Стадницький хотів мене бачити саме такою? 

Я повільно роздяглася і почала одягати сукню. Шкіра приємно холодила тіло, а корсет сів по фігурі, стягуючи талію і змушуючи тримати спину рівною. Коли я взула чоботи і застебнула блискавки, мій зріст збільшився сантиметрів на дванадцять. Я підійшла до дзеркала на дверцятах шафи і не впізнала власного відображення. 

Двері скрипнули, і до кімнати зазирнула Міланка. Її великі карі очі округлилися від захоплення. Вона відкрила маленький ротик, випустивши кубик з рук.

— Мамо... ти не принцеса, — прошепотіла вона, обережно підходячи ближче і торкаючись пальчиком шкіри на моїй спідниці. — Ти як  Жінка-Кішка!

Я тихо розсміялася, відчуваючи, як спадає тривожність.