Розділ 12. Забувши про жорстокість 

Оля

Я прийшла до офісу рівно за п'ятнадцять хвилин до восьмої. У приймальні пахло парфумом Стадницького. Отже, він уже був тут.

Я сіла за свій стіл, увімкнула комп'ютер і глибоко вдихнула. «Ти — робот, Олю. Тому, просто роби своє діло і ні про що не думай».

Рівно о восьмій нуль-нуль селектор на моєму столі коротко клацнув.

— Ольго, каву. І зайдіть, — пролунав його діловий голос. 

Я приготувала еспресо, як він любить, взяла блокнот і тихо зайшла до кабінету.

Максим сидів за своїм столом, занурений у документи. Він навіть не підняв очей, коли я поставила чашку на стіл.

— Ваш розклад на сьогодні, Максиме Вікторовичу, — мій голос пролунав рівно. — Об одинадцятій нарада. О першій...

— Кава гірка, — перебив він, відпивши один ковток, і відсунув чашку на край столу. — Переробіть.

Я на секунду заплющила очі. Кава була нормальною, і саме такою, як він зазвичай просить. Це просто знову почалися його примхи.

— Звісно. Зараз принесу іншу, — я кивнула, забрала чашку і вийшла.

Наступні чотири години перетворилися на якесь знущання. Стадницький не залишав мене в спокої ні на хвилину. Викликав кожні десять хвилин. То йому потрібен був звіт, який лежав у нього перед носом. То він змушував мене тричі перевіряти списки гостей на сьогоднішній вечірній корпоратив. То вимагав знайти контракт із постачальниками, який був ще два роки тому.

Стадницький прискіпувався до кожного мого слова й свідомо виводив мене з себе. Він хотів емоцій? Що ж... будуть йому емоції!

Я трималася до останнього.
 Так, Максиме Вікторовичу... Виправлю, Максиме Вікторовичу... Як скажете...

Але моя покірність, здавалося, дратувала його ще більше. Я бачила, як він палає від злості, кожного разу, коли я відповіла своїм рівним голосом.

О другій годині, Стадницький знову покликав мене до себе.

Я відклала ручку, поправила спідницю і ввійшла до кабінету. Максим стояв біля вікна, засунувши одну руку в кишеню штанів. Іншою він крутив щось металеве. Коли я наблизилася, він різко розвернувся і кинув це на свій стіл. І тільки тоді я помітила, що це була зв'язка ключів. 

Я нерозуміюче перевела погляд з ключів на нього.

— За годину в мій будинок привезуть меблі. Диван і два крісла. Ви поїдете туди, відкриєте двері, проконтролюєте, щоб вони нічого не подряпали. А потім приберете за ними.

Я відчула, як усередині мене щось небезпечно натягнулося і з дзвоном лопнуло.

— Ви, мабуть, жартуєте, — мій рівний тон зник в одну мить.

— А я схожий на людину, яка жартує зараз? — він іронічно вигнув брову, але в його чорних очах танцювали небезпечні іскри. Ніби він чекав саме такої реакції від мене. 

Мої пальці самі собою стиснулися в кулаки. Я дивилася на ці ключі, і хвиля обурення та приниження змила всі мої ранкові обіцянки бути «роботом».

— Я — адміністратор приймальні, а не ваша  домробітниця, Максиме Вікторовичу, — мій голос затремтів від ледь стримуваної злості. — У мої обов'язки не входить наглядати за вашими меблями та прибирати сміття!

— До ваших обов'язків входить усе, що я вам скажу, — він зробив крок назустріч, нависаючи наді мною. — Я сказав, ви їдете туди. Чи у вас знову «сімейні обставини»? Мама захворіла? Або, можливо, автомеханік Денис чекає?

Це був удар нижче пояса. Стадницький знову приплів сюди маму і Дениса, промацуючи мої болючі точки.

Я схопила ці кляті ключі зі столу і з силою жбурнула їх назад. Вони з дзвоном впали на підлогу біля його ніг.

— Досить! — вигукнула я, зриваючись на крик. — Припиніть свої придуркуваті ігри! Ви знущаєтеся з мене з самого ранку! То кава не така, то  документи не такі, списки не такі... А тепер ви хочете зробити з мене прибиральницю, щоб потішити своє его?!

Максим різко обійшов стіл. І я помітила як потемніли його очі. В один момент.

— Я хочу, щоб ти перестала прикидатися покірною! — проричав він, миттєво переходячи на «ти». — Хочу, щоб ти припинила дивитися на мене цим байдужим поглядом, ніби я порожнє місце!

— А як я маю на вас дивитися?! — я відступила на крок, але він продовжував насуватися, заганяючи мене в кут між стіною та книжковою шафою. — Ви шантажем змусили мене повернутися сюди! Ви ненавидите мене, не вірите! Чому я повинна бути з вами іншою?!

— Тому що ти зводиш мене з розуму!

Його видих ударив мені в обличчя, гарячий і відчайдушний. Я завмерла, спираючись спиною об холодну стіну. Слова, які він щойно ляпнув, повисли в повітрі.

Максим зупинився за кілька сантиметрів від мене. Уся його владність та агресія кудись зникла.  Він дивився на мене так, ніби я була його єдиним порятунком і його ж найбільшим прокляттям. У його погляді не було злості — там була така  нестерпна втома і вразливість, якої я ніколи не очікувала побачити в ньому.

— Я більше так не можу, Олю, — прошепотів він. — Я шукаю привід причепитися до тебе, тільки б почути твій голос. Тільки б побачити, що я тебе хоча б дратую. Бо твоя байдужість... вона просто вивертає мене.

Я відкрила рота, щоб сказати щось і захиститися від цієї несподіваної відвертості, яка лякала мене більше за його крики, але не змогла вимовити ні слова.

Максим не дав мені отямитися, зробив останній крок, скорочуючи відстань між нами до нуля. Його гарячі долоні лягли мені на талію і різко, але обережно притягнули до себе.

Я ойкнула, коли мої груди зіткнулися з його твердим торсом. Мої руки автоматично вперлися в його сорочку, намагаючись відштовхнути, але  пальці зрадили мене. І замість того, щоб відштовхнути, вони стиснули тканину на його грудях.

Він обійняв мене так міцно, ніби боявся, що я розчинюся в повітрі. Одна його рука ковзнула по моїй спині, притискаючи мене ще ближче, а інша зарилася в моє волосся.

— Перестань відштовхувати мене. Будь ласка, — гаряче зашепотів він, сховавши обличчя в моїй шиї. Його дихання обпікало мою шкіру. — Мене розриває зсередини від того, що я роблю з тобою. Але я не вмію інакше. Я не вмію бути іншим.