Максим
Я ненавидів такі місця. Ця кав'ярня була геть не мого формату, і я досі не розумів, якого дідька Матвій призначив мені зустріч саме тут, замість нашого звичного ресторану в центрі.
Коли я відчинив двері, над головою противно брязнув дзвіночок. Зайшовши, я почав розстібати ґудзики пальта, змахуючи з плечей краплі осіннього дощу. Я був налаштований на жорстку розмову. Після вчорашньої сварки і мого візиту до квартири, де я застав Ольгу з якимось довбнем, я був злий. Мені потрібно було розставити крапки над «і» з Матвієм і назавжди закрити тему моєї колишньої секретарки.
Але Матвія в залі не знайшов. Натомість мій погляд впав на столик у самій глибині кав'ярні. Світ навколо раптом перестав існувати.
Ольга сиділа за столиком і дуже помітно нервувала. Вона чекала на Матвія. Звісно. Вона прийшла сюди на побачення з моїм партнером.
Злість, знову гарячою лавою піднялася від шлунка до горла. Я вже зробив крок у її бік, готовий рознести цей столик і сказати їй усе, що думаю, коли в моїй кишені коротко завібрував телефон.
Я зупинився посеред зали, не відриваючи від неї важкого погляду, і витягнув смартфон. Це було повідомлення від Матвія.
«Максе, я не прийду. Оля відмовилася від вакансії у моєму відділі. І ніколи не претендувала на моє ліжко. Я підлаштував цю зустріч, бо ви обоє надто вперті, щоб спокійно поговорити. Тому поговоріть і будь ласка вели себе як нормальний чоловік, а не як бос-тиран».
Я перечитав текст двічі. Рядки розпливалися перед очима, але їхній сенс повільно проникав у мій свідомість.
Вона йому відмовила... Ольга відмовилася працювати на Матвія. Моя дурна теорія про те, що вона шукала собі спонсора в особі мого партнера, щойно розлетілася на шматочки, не залишивши по собі нічого, крім дивного почуття тріумфу.
Вона не його. І не вибрала його.
Я повільно сховав телефон у кишеню і попрямував до її столика. З кожним моїм кроком вона втискалася в стілець усе сильніше, ніби готувалася до нападу.
Я підійшов, не питаючи дозволу, відсунув стілець навпроти неї і опустився на нього, поклавши руки на стіл.
— Матвій не прийде, — мій голос пролунав тихо.
Ольга здригнулася, ніби я вдарив її. Її очі метнулися до дверей, потім повернулися до мене. У них спалахнула паніка.
— Це знову якась хвора гра? — її голос тремтів, але вона намагалася тримати себе в руках. — Ви змовилися? Вирішили, що буде дуже весело заманити мене сюди, щоб ще раз принизити?
Оля різко схопила свою сумку і спробувала підвестися.
— Сядь, — я викинув руку вперед, перехопивши її зап'ястя. — Матвій підставив нас обох. Але якщо ми вже тут, то давай поговоримо.
Вона спробувала вирвати руку, але я тримав міцно. Ніжно, але надійно.
— Відпустіть мене, — прошипіла вона, свердлячи мене ненависним поглядом. — Мені немає про що з вами говорити. Ви вчора все сказали. І я теж. Я звільнена і на цьому крапка.
— Я не приймаю ваше звільнення, — я випустив її руку, але мій погляд продовжував утримувати її на місці. — Ви повертаєтеся на роботу завтра.
Вона завмерла. Її блакитні очі округлились від щирого нерозуміння.
— Що? — вона недовірливо хмикнула. — Ви, мабуть, знущаєтеся. Вчора ви погрожували мені «вовчим квитком», приїхали до мене додому, а тепер наказуєте повернутися? Ви й справді хворий.
— Я сказав, ви повертаєтеся, — повторив я з натиском, нахиляючись ближче до неї. Мене дратувала її впертість, але водночас вона заводила мене сильніше за будь-яку покірність. — Ви потрібні мені... в приймальні. Але я хочу знати правду. Чому ви втекли вчора посеред робочого дня? І не треба розповідати мені казки про прорвані труби чи зустрічі з подругами.
Ольга стиснула губи. Я бачив, як у ній борються гордість і відчай. Вона дивилася на мене так, ніби вирішувала, чи варто взагалі витрачати на мене слова.
— Ви хочете правди? — нарешті тихо промовила вона, нахиляючись назустріч. — Добре. Моя мати хвора. У неї стався гіпертонічний криз. Вона ледь не знепритомніла в аптеці. І коли мені подзвонили і сказали, що вона не може самостійно дійти додому і в неї тиск за двісті, мені стало абсолютно начхати на ваші залякування і роздуте его. Я поїхала до неї. І поїду ще раз, якщо це повториться. А тепер можете мене звільняти.
Я мовчав, бо її слова вдарили мене сильніше, ніж я міг передбачити.
Хвора мати. Не коханець і не багатий спонсор, як я думав. А мати... Раптом я відчув дивний укол у грудях — щось дуже схоже на сором, хоча я давно забув, як це відчувається.
Дідько, я знущався з дівчини у якої дійсно є проблеми важливіші за мої контракти.
— Чому ви одразу не сказали мені цього? — мій голос пролунав набагато тихіше і м'якше, ніж хвилину тому.
— Тому що ви б не повірили, — гірко кинула вона, відводячи погляд у вікно. — Ви б вирішили, що це чергова брехня, бо міряєте всіх своєю міркою.
До нашого столика нерішуче підійшла офіціантка, тримаючи в руках меню. Я перевів на неї швидкий погляд, забрав два буклети і сам зробив замовлення.
— Два стейки з лосося, салат і дві кави. Чорні. Без цукру, — відрізав я, повертаючи меню і офіціантка миттєво зникла.
— Я не буду з вами їсти, — Ольга склала руки на грудях.
— Будете. — я відкинувся на спинку стільця, вивчаючи її обличчя. — Послухайте мене, Ольго. Я... я визнаю, що вчора міг зробити неправильні висновки щодо вашого раптового від'їзду.
Вона ледь помітно підняла брову, шокована тим, що з моїх вуст прозвучало щось схоже на вибачення.
— Тож, ми зробимо так, — я не збирався її відпускати. — Ви повертаєтеся на своє робоче місце. Ваша зарплата залишається такою, як ми домовлялися. Якщо вашій матері стане зле, або вам потрібно буде відлучитися з сімейних питань — ви можете це зробити. Я не триматиму вас на ланцюгу. Але є одна умова...
— Яка? — вона напружилася, чекаючи підступу.
— Більше ніякої брехні, — я нахилився до неї, зазираючи прямо в очі. — Ви більше ніколи мені не брешете. Якщо вам потрібно піти — ви кажете мені правду. Навіть якщо вона мені не сподобається. Окей?
Відредаговано: 15.11.2026