Розділ 9. Моя таємниця

Оля

 Я вилетіла з автосалону і, навіть не чекаючи, поки Uber знайде машину, просто підняла руку на узбіччі і якийсь старенький «Ланос» різко загальмував біля мене.

— На Дарницю. Будь ласка, якнайшвидше, — випалила я, падаючи на заднє сидіння і дістаючи з гаманця останню велику купюру, яку відкладала на комуналку. Таксист кивнув і натиснув на газ.

Мене трясло, руки ходили ходором, а в грудях розливався болючий коктейль із паніки за Міланку і пульсуючої ненависті до Стадницького.

Його грубий голос досі лунав у моїх вухах. Він  щиро вірив, що його гроші та влада дають йому право вирішувати мою долю. Уявив собі якусь інтрижку й вирішив, що я біжу на побачення до Матвія чи якогось видуманого «спонсора». Його  параноїдальний мозок навіть не міг припустити, що у світі існують речі, важливіші за це.

Але мені було плювати. Плювати на його погрози, на його заборони і на те, що я щойно своїми руками знищила свій єдиний шанс вилізти з боргів. 

Коли мама зателефонувала і, плачучи, сказала: «Олю, тридцять дев'ять і два, вона горить, плаче і нікого крім тебе не хоче» — усе інше перестало існувати. Робота, Стадницький, гордість — усе це перетворилося на пил порівняно з цим.

Мій бос справді гнила людина. І я анітрохи не шкодувала про те, що сказала йому в обличчя.

Як тільки машина загальмувала біля моєї п'ятиповерхівки, я вискочила на вулицю, на ходу віддавши гроші водієві. Злетіла на третій поверх, перестрибуючи через сходинку.

— Мамо! — крикнула я, засапавшись, і скинула туфлі прямо в коридорі.

Назустріч мені з кухні вийшла не мама, а якийсь незнайомий чоловік.

Високий, русявий, у потертих джинсах і темному светрі. Він тримав у руках чашку з водою.

Я завмерла.

— Ви хто? Де моя дитина? — мій голос зірвався на істерику.

— Олю,  — з дитячої кімнати вийшла мама. — Це Денис. Син тітки Галі... пам'ятаєш, моєї сусідки по дачі? Мені стало погано в аптеці, тиск підскочив, я ледь не впала. Денис випадково був там і довіз мене додому з ліками.

Я видихнула так різко, що ледь не похитнулася.

— Мамуся! — пролунав із кімнати плач Мілани.

Я миттєво забула про гостя, прокинула сумку на пуфик і залетіла в кімнату.

Моя маленька дівчинка лежала вся біла, як стіна.  І як тільки-но, вона побачила мене, її рученята потягнулися назустріч.

— Мамо, мені холодно... — проскиглила вона, хоча її шкіра палала вогнем.

— Я тут, сонечко. Мама з тобою, усе добре, — я впала на коліна біля дивана, притискаючи її до себе. Серце розривалося від болю. — Ми зараз вип'ємо солодкий сироп, і тобі стане легше.

Наступна година злилася в один суцільний туман. Ми з мамою збивали температуру і обтирали Мілану. Денис увесь цей час тихо сидів на кухні, не втручаючись, але коли потрібно було принести воду чи свіжий рушник, він допомагав. 

Нарешті, градусник показав тридцять сім і п'ять. Мілана заспокоїлася і міцно заснула, вчепившись маленькими пальчиками в край моєї блузки.

Я обережно вкрила доньку ковдрою і тихенько вийшла з кімнати. Мама вже задрімала в кріслі поруч.

Я зайшла на кухню. Денис сидів за столом і пив чай. Побачивши мене, він трохи посунувся, пропонуючи місце.

— Заснула? — запитав він. Його голос був спокійним і приємним. 

— Так. Температура впала, — я знесилено опустилася на стілець навпроти і сховала обличчя в долонях. Усвідомлення того, що сталося сьогодні вдень, почало накривати мене. 

Я тепер безробітна.

— Випий, — Денис підсунув мені кухоль із теплим чаєм. — Твоя мама встигла розповісти мені половину твого життя, поки ми їхали з аптеки.

Я слабко усміхнулася, піднімаючи на нього втомлені очі.

— Тільки не кажи, що вона показувала тобі мої фотографії і розказувала, яка я чудова господиня.

— До фотографій не дійшло, але натяк на те, що «Олечці дуже потрібне надійне чоловіче плече», я зрозумів, — він тихо засміявся. — Не хвилюйся, я все розумію. Наші мами — це окремий вид мистецтва.

— Вибач за це, — я зробила ковток чаю, відчуваючи, як тепло розливається по тілу. — Вона дуже за мене переживає.

— Розслабся, — Денис відкинувся на спинку стільця. — Моя теж не втрачає надії мене одружити. Але після першого розлучення я на стосунки дивлюся, як сапер на мінне поле. Мені зараз вистачає моєї роботи і спокою. Так що можеш не боятися, що я почну до тебе залицятися. Ми в одному човні.

Я полегшено видихнула, зрозумівши, що цей хлопець виявився нормальною людиною. 

— Дякую, Денисе. Справді. За те, що допоміг мамі, і за... адекватність.

— Якщо що, звертайся, — він усміхнувся і подивився на наручний годинник. — Добре. Мені вже час їхати, бо ще треба машину клієнту віддати.

Денис підвівся, і я теж встала, щоб провести його до дверей.

Ми вийшли у коридорчик. Я потягнулася до замка, щоб відкрити двері. В голові вже роїлися думки про те, де завтра шукати нові вакансії. Може, піти в супермаркет на касу? Чи спробувати знайти віддалену роботу на вечори?

Я якраз відкрила замок, коли з того боку у двері різко постукали і я здригнулася.

Хто це? Сусіди? Хто може прийти о цій порі?

Я потягнула ручку на себе і побачила на порозі Максима Стадницького. Його пронизливі очі, з якоюсь нездоровою одержимістю вп'ялися в моє обличчя. Очевидно, що він підняв мою особову справу у відділі кадрів, приїхав сюди, щоб... що? Добити мене? Подивитися, як я благатиму повернути мене на роботу?

— Максиме... Вікторовичу? — прошепотіла я, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг.

Бос відкрив рота, щоб щось сказати, його погляд ковзнув по моїй домашній футболці, але раптом  завмер.

У цей момент Денис, який стояв за моєю спиною, одягнув куртку і зробив крок уперед, опинившись поруч зі мною.

— Олю, щось не так? — спокійно запитав Денис, дивлячись на незнайомця на порозі. — Хто це?

Погляд Стадницького миттєво перемістився з мене на Дениса. Я бачила, як міняється обличчя Максима і зникає той незрозумілий запал, з яким він приїхав.