Розділ 6. Ти мене так само, як я тебе

Максим

«Дивлячись на вас, мені хочеться тільки плакати».

Ці слова пролунали в моїй голові, врізаючись у свідомість із дратівливістю. Я стояв біля вікна свого кабінету, дивлячись на сіре, метушливе місто, але замість заторів на проспекті бачив лише її очі наповнені відчайдушною злістю.

Ольги Остапчук не мало б тут бути. Вона мала б здатися ще у перший день, і втекти подалі, як це робили десятки до неї.

Але ця не втекла. Вона стояла у моєму кабінеті, притиснута до стіни, і сміла кидати мені в обличчя своє нахабство.

Я різко відійшов від вікна і сів за стіл, потерши перенісся. Мене дратувала не так її зухвалість, як моя власна реакція на неї. Коли я стояв поруч із нею, відчуваючи її ледь вловимий аромат солодких фруктів, мій самоконтроль, вперше за довгий час, затріщав. 

Я хотів її викинути звідси. Але водночас... якась інша частина мене хотіла нахилитися ще ближче.

Та цього не буде... Я надто добре знав таких жінок.

Ольга приховувала щось із самої першої секунди нашої зустрічі. Її вигадана казка про прорвану трубу була настільки неправдоподібною, що викликала в мене лише посмішку.

 Що ж ховає, ця, на перший погляд, правильна дівчина? Борги через розгульне життя? Проблеми з якимось кримінальним колишнім? Чи вона просто звичайна мисливиця за грошима, яка вдає із себе жертву обставин? 

Її реакція на Матвія сьогодні вранці стала для мене останнім пазликом. Вона усміхалася йому з тією самою жіночою привабливістю, яку ховала від мене. Матвій — багатий та успішний, прямо ідеальна мішень для такої, як вона.

Я зціпив зуби, відчуваючи, як усередині закипає страшенна злість.

Усі вони однакові. Корисливі, брехливі і використовують свою слабкість як зброю. Моя колишня наречена теж була майстром такої гри. Вміла усміхатися так само щиро, дивитися в очі з такою ж відданістю. А потім я знайшов її в ліжку зі своїм шістдесяти річним батьком.

Я ненавидів її. Але найбільше я ненавидів те, що Ольга мала точно такий самий колір волосся. Насичений каштановий відтінок. Кожного разу, коли те неслухняне пасмо вибивалося з волосся Ольги, мене буквально пересмикувало. Це був мій особистий тригер. Нагадування про зраду, яку я присягнувся більше ніколи не допустити у своєму житті.

Саме тому я маю вигнати її звідси. Довести їй, що її дурні маніпуляції зі мною не спрацюють.

— Ольго, каву. Негайно. — я натиснув кнопку селектора.

 Через три хвилини двері відчинилися, і вона зайшла без жодної емоції на обличчі. Дівчина  поставила чашку переді мною, намагаючись не зустрічатися зі мною поглядом.

Я взяв чашку і зробив ковток. Зізнаюся чесно, кава була ідеальною. Ольга нарешті впоралася з машиною. Але я не збирався давати їй відчути хоча б краплю перемоги.

Тому я повільно підвівся, тримаючи чашку в руці. Обійшов стіл і зупинився навпроти неї.

— Це знову не те, — мій голос звучав рівно.

Я підійшов до декоративної пальми, що стояла у кутку кабінету, і повільно вилив усю ту каву прямо у горщик.

Краєм ока я спостерігав за нею. Дівчина аж здригнулася, але продовжувала мовчати.

— Кава занадто... Гірка. Зробіть нову. І якщо вона знову буде на смак як полин, ви підете купувати каву в сусіднє кафе за власний рахунок.

— Добре, Максиме Вікторовичу, — її голос був тихим, але в ньому відчувалася боротьба.

Вона розвернулася і вийшла, не промовивши більше ні слова.

Я повернувся до крісла, відчуваючи дивне роздратування від того, що вона не почала сперечатися. Вона вчилася тримати удар, і це робило мій замисл ще складнішим.

Наступні кілька годин я спостерігав за нею через скляну перегородку. Мої жалюзі були прочинені рівно настільки, щоб я міг бачити приймальню і частину торгового залу.

До автосалону зайшов наш постійний клієнт — власник великої мережі ресторанів. Менеджери були зайняті, і Ользі довелося самій вийти до нього, щоб запропонувати напої та провести до зони очікування. Я бачив, як чоловік, якому було далеко за п'ятдесят, миттєво змінився, щойно вона до нього підійшла. Він почав щось їй розповідати, розпливаючись у широкій, білозубій усмішці.

І Ольга йому відповіла, легенько усміхнулася, киваючи, точнісінько так само, як сьогодні вранці для Матвія. Її фігура у цьому обтислому костюмі, притягувала погляд клієнта як магніт.

Я випадково зламав олівець, який тримав у руці. 
Вона робить це спеціально. Використовує свою привабливу зовнішність, щоб крутити чоловіками. Розігрує з себе монашку переді мною, але готова розсипатися в усмішках перед будь-ким, у кого на зап'ясті блищить Rolex. Корислива, лукава брехуха.

День наближався до вечора. На годиннику було за п'ятнадцять шоста. Я бачив, як вона знову почала подивлятись на екран комп'ютера і знову планувала кудись втекти. 
Але до кого? Свого коханця? До людини, якій вона винна гроші? 

В принципі мені було байдуже. Я просто не збирався її відпускати.

Тому я вийшов у приймальню рівно о 17:55. Ольга якраз закінчила складати договори, які переробляла весь день. Двісті сторінок, ідеально розкладених за алфавітом, зшиті у дві товсті папки. 

— Максиме Вікторовичу, — вона підвелася, поклавши руку на папки. — Я все закінчила. Документи розсортовані за алфавітом і занесені в базу. Я можу йти?

Я підійшов до її столу. У моїй руці була велика чашка кави, яку вона принесла мені вчетверте. Я зупинився прямо навпроти неї, дивлячись на результат її багатогодинної праці.

— Ви впевнені, що тут немає жодної помилки? — я повільно підняв погляд на неї.

— Я перевірила все тричі. Тут все правильно.

— У вас нічого не буває правильно, Ольго. Ваша присутність тут — це вже одна суцільна помилка, — холодно відрізав я.

Я повільно підняв руку з чашкою над білими сторінками розкритих договорів. Ольга зрозуміла, що я збираюся зробити, за секунду до того, як це сталося. Її очі розширилися, наповнюючись жахом.