10. Місто призначення

- О! - Нарешті побачив я потрібний нам поворот. - Ось вже вважайте,  що ми приїхали! - Зрадів я, що ми нарешті добралися до місця нашого призначення. І без усяких там пригод. Бо я дуже переживав за наших дівчат. 

По обидва боки дороги був ліс. Я звик його бачити зеленим, а зараз він був красний, жовтий, багряний. Такий - дуже різноколірний. На дорозі сиділи люди, які продавали гриби. Їх було багато. І грибів в ніх було, стількі, що висточило на велике село. 

Потім вже почалося й місто. Дорога пішла на гору, а потім вниз. Воно дуже зелене. І мені взагалі тут подобається завжди. Так спокійно. Це місто, як Віра. От чомусь такі у мене були ассоціації.

- Ми зараз у справах. А ви, як хочете подивитись місто, то погуляйте. Парк там,  ринок. Крамниці. Чи поїсте може десь завести вас? - Спитав я у Вірочкі та Вікторії. - Як ми все зробимо, то разом поїдемо на Дніпро. Там так красиво. Тобі Вірочка сподобається. - Запропонував я дівчатам. 

- О. Вірочка. Це щось новеньке, - підколола нас Віка. Чи то вона заздрила, чи то ревнощі в неї були. - Тілі-тілі тісто, подаруй намисто, а у каві є вода - молодий та молода. Ахахаха. Вода кип'ячена, ти Вірочка - наречена.

Я думав Віра образиться, але вона голосно так засміялася з цього. І потім чомусь так сумно сказала,

- Наречена може то і "за", та наречений щось не дуже здається хоче.

Не знаю до чого це все було і про, кого йшла мова. Може в неї там хтось був і Віка це все знала. То ж зрозуміло. Рідна людина.

- Так все-таки, як будемо роботи? - Поцікавився я. -
Бо час вже нам їхати на склад, а з вами там не можна. Навіщо зайві розмови.

- Ну, то ми десь у кафе посидимо ,- запропонувала нам Віра .- А ви потім нас заберете і ми разом усі поїдемо дивитися місто. -  Добавила вона і посміхнулася мені так доброзичливо та щиро. 

- Так. Це ти гарна придумала - висловив свою думку Миколайович. - Так ми й зробимо. Он кафе. Чекайте, ми за вами заїдемо.

Я правда розгубився, кому мені спершу відкривати двері. Бо треба ж було робити так. Чоловік виходить перший з автівки та відчиняє двері дівчині чи там жінці. Та поки я думав, наші пані саме все це зробили. Без моєї допомоги. Ми постояли поки вони не зайшли до приміщення. Так. Віка виглядає дуже красиво та ефектно. Тут нічого не скажеш. В неї й хода така. Знає собі ціну. А от Віра така класна. Добре з нею спілкуватися. Та взагалі така вона - людина одним словом.

Поки ми їхали на склад за товаром Миколайович все мовчав та про щось думав. А як вже усі справи зробили та за дівчатами збиралася, то він і не витримав.

- Ота Вікторія. Красива. Так. Гарна. Як малюнок. Така із себе уся. І хлопців я думаю в неї багато. Та вона шукає когось, щоб погуляти. Курорти. Автівки. В неї це все ще несерйозно. Стосунки їй ні до чого. Вона буде крутити своїм хлопцем, як схоче.

Він помовчав. Зробив невеличку паузу та потім продовжив далі.

- А от Віра, то вже інша справа. Для життя іншої й не треба. Мені б твої роки, то я вже не ловив гав. Тим більше що й вона сама не проти.

- Ви це зараз до чого? - Спитав я нашого шофера. - Про Віру та про Віку.

- Про те, що Віра на тебе око покласти вже встигнула. А Віка це так. Несерйозна вона. Їй ще гуляти хочеться. Молода. Пещена. Вона хлопцями вертить, як схоче. От воно тобі треба?
Як доросла людина тобі кажу. Вам треба з Вірою разом бути. От ти б придивився до неї. Дорога в нас довга. То може і якось у вас там все й закрутися. А взагалі, то треба їхати. Бо, мабуть, наші пані нас там вже зачекалися.