9. Віка та Віра

А дорога йшла собі далі. Поля та села. Гаї та степи. Останні осінні квіти. Все було таке гарне та чудове. Я бачив, як Віра дивитися на всі очі на всю цю красу. Як їй хочеться вискочити з автівки та бігти по цім квітам. Тримати у руках осіннє листя. Просто стояти, дивитися навколо себе.

Не знаю, що цікавило Віку. По її похмурому обличчю нічого не можна було вгадати. Тільки можливо, що там було написано - от і навіщо я з вами поїхала. Я поглядав на неї іноді. В дзеркало добре було видно її красиве обличчя. Але, як я раніше не помічав, яка вона зарозуміла. Всі на неї постійно казали - принцеса, принцеса. Носилися з її зовнішністю. Та чомусь ніхто не поцікавився, що там в неї усередині.От і добре, що взяв її з собою у відрядження. А то сам би зараз вдома теж ходив та думав, яка вона гарна. Мріяв, бо собі зараз. Чогось би там хотів. Ні. Все на краще. Все на краще

Ми їхали. Я вже добре знав, що коли, та де, буде. Ось вже і село.

- Бачиш, як цікаво все тут. - Показав я Вірі. - Ось з одного боку залізниця, а з іншого - шосе. А між ними вузькою стрічкою - село. Хати стоять в один ряд. Довге таке. Їдеш та їдеш, а воно все не закінчується.

- А ось бачиш? Просто на дорозі стоїть товар. Ось тут слива. Ось тобі яблука та картопля. Та буряки. А хазяїв немає. Тут так звикли. Кому, що треба взяв та гроші поклав поруч.- Далі пояснював я дівчатам.

- Так. А якщо я візьму, а гроші не дам? - Спитала Віка. - Я б так і зробила.

- Ну, мабуть, так ще ніхто не робив. Мабуть, тут тільки чесні люди бувають проїздом. - Відповіла Вірочка і після цього Віка удала, що образилася та довго собі мовчала.

І це було добре. Бо вона весь час тільки і скиглила. Дуже незручно було перед Миколайовичем за неї. Бо це ж я її покликав з нами. От тобі й романтик.

Ми наганяли час. Тому вирішили ніде більше не зупинятися. Бо на складі нас чекати не стануть. Там у них черга і все розписано по годинах. Так, що спочатку справа, а потім все інше.

- Ми на зворотній дорозі будемо зупинятися де схочете, -  пообіцяв я. В кожному населеному пункті. Яке вам тільки забажається, шановні пані.

Тому Віра і сиділа мовчки та не хапалося за камеру біля кожного гарного краєвиду.

- Я все розумію. - Відразу сказала вона мені. - Бо спершу справа, а потім все інше. - Ви про нас не думайте. Робіть, що вам потрібно. А потім вже і з нами щось придумайте. Бо ми, як то кажуть - причеп.

Мені дуже подобалося, що вона все розуміє. Що так все приймає, як треба. Її розсудливість та розум. Приємно мати справи з розумною людиною. А ще вона постійно про все питала. Ій все було цікаве. Як і мені. Така вона допитлива та все помічає навколо себе.

Шлях наш ще тривав. Ось вже й останній населений пункт перед місцем призначення. Велике таке село. Розкинулися на пагорбах, а дорога  між ними кружляє.

- Красиво тут, - зізналася Віра. - Мені постійно цікаво, як тут люди живуть. Чим займаються. Яке в них життя? Було добре пожити та подивитися. Щоб зрозуміти. І коли в новому місці ти, то і сам себе починаєш інакше бачити та більше, мабуть, розуміти. Треба багато різноманітних вражень та емоцій. Оце і є, мабуть, справжнє життя.

- Справжнє життя, це якби ми зараз з тобою Віра, лежали десь на пляжі в Греції чи Єгипту. Ото я розумію. Там зараз саме оксамитовий сезон. Ах, яка там зараз краса. - Зітхнула Віка. - Хочу вже на море. Краще б я на ці дні десь відпочивати поїхала. Мене вже і запрошували.

Це звісно не дуже приємно було чути від дівчини, яку ж я сам і запросив. Та тим більше, що вона мені подобалося. Та за мене відповіла Віра. Вона, як я вже пойняв, була людина справедлива та порядна.

- Так треба було їхати на море, сонечко.- Посміхнулась  Віра. - Ти ж сама вирішала їхати з Андрієм. Тебе ж силою ніхто не тримав. Навіщо це все. Перед людьми незручно. Ви її вибачте. Це все вона не виспалася, а так Вікторія дівчина гарна, добра ти просто трошки іноді емоційна.

Віка на це нічого не відповіла і лише стало собі й далі дивитися у вікно та час від часу покусувати себе за губи.