6. Роздуми

Ми їхали собі далі назустріч новому дню. День обіцяв бути теплим та сонячним.

Від Кам'яних Садів до Малохаток їхати не дуже довго. Раз -  і ти вже на місті. Біля ринку, як завжди юрбилося багато людей.

- Якихось фруктів може купимо? - Запропонувала Віка. - З'їсти яблуко хочу. Тут є таке?

- Ой, Віка. Ти мене дивуєш. Ну звісно є. Ще ж тобі не Африка, - відповіла за всіх Віра.

- То ми встаємо, чи ні? - Віка знов була чимось не задоволена.

- Миколайович, пригальмуй. Ми швидко - попросив я свого напарника.

Ми утрьох пішли на ринок. Я, Віка та Віра. Люди почали у різнобій пропонувати нам свій товар. Тут було, мабуть, все, що забажаєш. Все, що виростає у родючих українськіх полях та садах. Кавуни та дині, яблука та груші, слива, виноград, малина. Все, що душа забажає. 

- Треба було брати камеру. - Вірі все тут подобалась і вона з задоволенням тримала в руках великі жовто-красні яблука, зелені груші та різноколірний виноград.

- Ти вже щось вибрала? - Спитав я у Вікі.

- Та я подумала, а як же ми це все мити будемо, якщо в нас води немає? - Заявила вона нам.

- Ну, то пішли звідси, бо треба їхати. Потім десь в кафе поїмо, а фруктів можна і на зворотній  дорозі купити, - пояснив я дівчатам.

- Пішли, - погодилась Віра і взявши свою вередливу племінницю за руку, майже силою потягнула її до нашого авто.

- З вітерцем поїдемо, - зрадів нам Миколайович і ми помчали далі.

Бо нам обов'язково треба було попасти на склад у призначений час.

- Потім, як будемо повертатися до дому, то можна вже не поспішати. А зараз, вибачте, прекрасні пані, треба їхати швидко і без зупинок, - пояснив я це Вірі.

- Так. Я розумію. - Уважно відповіла вона мені.

Така вона приємна і вихована дівчина. І взагалі весела та смішна. Постійно нам розповідає якісь смішні історії. Навіть Миколайович сміється. І відразу помітно, що Віра йому сподобалося, а це дуже добре. Бо скаже потім, ой, кого ти нам узяв, нам і у двох добре їхати було. А от Віка мені не дуже подобається. Якась вона смурна. Ну, то може спати хоче, а може
голодна. Треба її нагадувати, може тоді стане добріше. 

А за вікном була осінь. Відразу було помітно, що літо пройшло. Я дивився у вікно. Багато дерев стояли вже зовсім жовті. А деякі - наприклад абрикоса, були зелені. Для них, мабуть, ще тривало тепле та приємне літо.

Не знаю, чого Віка була сьогодні така. Їй все не подобалася. То, що машина не така. Мов, я думала якийсь джип буде. То, що ми так мало зупинок робимо. Казала, що романтик, а по ній особливо і не помітно. От я мріяв вчора, що будемо сидіти поруч та дивитися разом у вікно. І що вона буде у великому захваті від усього побаченного. Ну гарно ж так навколо. Хіба це все не помітно. Он яка краса. Яка тільки краса, якщо вміти помічати життя навколо себе. І все,  що бачиш відтворювати у своєму серці.

Осінь. Іде осінь. Дуже помірно. На полях пусто. В степу трава вже суха. І листя багато по землі носить вітер. Та все одно на душі приємно так. Люблю подорожувати. Якось це все нас змінює. І здається Віра теж в захваті від того, що бачить. От вона дійсно романтик. Віка красива. Струнка, наче все життя була у модельному бізнесі. А Віра гарна, як людина. Якось з нею спокійно. І така вона - врівноважена.

Я боковим зором почав роздивлятися Віру. Вона жіноча. Від неї гарно пахне. Макіяж майже не використовується. Без оцих великих накладних нігтей. З нею якось затишно. Упевнений в собі я поруч з нею. А Віка? І як раніше не помічав. Вони капризна та вередлива дуже. Ох, ж мені ці "принцеси". Я до речі теж постійно їй компліменти казав. Ні. Все одно вона красива. Віка, як весна. Гарна та буйна. А Вірочка. О! Вже Вірочка кажу. Вона, як літо. Постійна така. Сонячна. І людяна. Так. Такі різні. Віка та Віра. Але все одна мені ж Віка подобається, - вирішив я і став думати, якби нам з нею побути разом та на одинці.