1. Запрошення

— Привіт. Пам'ятаєш, ти казала, що хочеш поїхати з нами у відрядження? Так от, якраз завтра зранку ми й їдемо. Тільки я, ти та шофер.
— О! Я згодна! — я чув, як на тому кінці дроту Віка аж підстрибує від щастя. Вона навіть договорити мені не дала. Я одразу відчув за її голосом, наскільки їй це приємно.
— То ми зранку по тебе заїдемо. Десь о пів на шосту будемо в тебе під будинком. Я посигналю, а ти одразу виходь, щоб ми тебе не чекали. А ще краще: як до мене приїде наш шофер, я тобі одразу зателефоную. Так буде нормально?
— Так. Одразу зателефонуєш, щоб я встигла зібратися. Я швидко, — заспокоїла мене Віка.
— Усе, тоді до завтра, — попрощався я з нею. — Нічого такого із собою не бери. Жодних речей. Увечері вже будеш удома. До побачення, Вікусю! — і я поклав слухавку.

Віка — це дівчина з сусіднього офісу. Ми працювали в одній будівлі й зазвичай перетиналися в обід, коли всі працівники йшли до найближчого кафе. Там ми, до речі, і познайомилися. Ця юна дівчина на диво вправно грала в нарди, що й стало приводом для нашого знайомства. А далі word за word — і ми стали друзями.

Мешкала вона в іншому районі, тому бачилися ми лише на роботі. Вона мені дуже подобалася, але я ще не розумів, чи це щось серйозне, чи ми просто гарні друзі.

Віка — красива, струнка дівчина, невисока на зріст. У неї довге пряме темне волосся, яке вона завжди розчісувала на прямий проділ, і приємні риси обличчя. На неї постійно заглядалися чоловіки, та після одного випадку ніхто більше не наважувався до неї чіплятися.

Це сталося, коли я був у відрядженні, тому знав про пригоду лише зі слів дівчат із нашої фірми. Якийсь хлопець почав залицятися до Вікі: підсів до неї під час обіду й запропонував щось таке, від чого всі довкола шокувалися. Він гадав, що це дуже смішно. Та Віка, не вагаючись, взяла тарілку супу й вилила йому просто на макітру. З того часу як відрізало — всі хлопці обходили її десятою дорогою.

Віка мені, звісно, дуже подобалася, та поки що між нами не було нічого особливого. Ми спілкувалися, телефонували одне одному, іноді гуляли разом після роботи. Взагалі-то ми ще мало знали одне одного — наше знайомство тривало лише трохи понад два місяці.

Віка розповідала, що пише вірші, постійно казала, що любить відпочивати на природі, цінує пригоди та подорожі. А якось зізналася, що дуже любить осінь із її жовто-багряним листям і їй страшенно подобається гуляти увечері осіннім парком.

«Боже! Як у нас багато спільного!» — одразу вирішив я й палко забажав продовження наших стосунків.

Мені вже уявлялося, як ми гуляємо з нею темним осіннім парком, як я тримаю її за руку, слухаю, як вона читає свої ліричні вірші, і просто перебуваю поруч із такою, як мені здавалося, приємною та казковою дівчиною.

Я вважав, що ми вже знайшли спільну мову. Виникало таке таємне відчуття, ніби між нами є якийсь особливий зв'язок і цілковите взаєморозуміння. Тому й не було нічого дивного в тому, що я розповідав Вікторії про все, що зі мною відбувається. Поміж усіх цих розповідей я якось зізнався, що часто буваю у відрядженнях. І, мабуть, з таким захопленням описував усе, що зустрічав на своєму шляху, що Віка неочікувано теж захотіла з'їздити з нами в чергову поїздку. І ось я виконав свою обіцянку: завтра «принцеса» (як я називав її про себе) їде нарешті з нами.

Ми постійно їздили до міста Світлановськ — майже щотижня. Там розташовувалася компанія, яка виготовляла особливо стійкі хімічні речовини для додавання у фарбу. Завдяки їм фарба трималася роками на будь-яких поверхнях. Багато їх не потребувалося, тож ми кожного разу купували мішок чи два — а для цього цілком достатньо й легкового автомобіля.