Відрядження

Петро розглядав фото своєї сім’ї.

За ці два тижні він дивився на нього так часто, що вже вивчив напам'ять, але це його не хвилювало. У безкінечній порожнечі космосу це було ледве не єдиною його розвагою, та й як це може набриднути? Звісно якщо ти любиш свою сім’ю.

А Петро любив.

Колись він мріяв стати космонавтом. Хіба може бути щось цікавіше? Піднятись до зірок, розібратись в загадках всесвіту, бути в авангарді науки, культури, з рештою це навіть сулило славу й гроші.

Він вхопився за цю мрію. З юнацьких років робив все що тільки міг, щоб отримати космічну пропозицію. Петро виснажливо тренувався фізично й з азартом вивчав будь-яку літературу, яка б тільки могла йому допомогти.

І вона допомогла.

Та все ж за цей час світ змінився, а з ним змінився й сам Петро.

Коли йому запропонували участь у експедиції на іншу планету у нього вже була дружина і кілька дітей. Романтика міжзоряної одісеї була переможена мрією про щасливе сімейне життя.

Але, як це часто буває, проблема полягала у грошах. Зважаючи на його знання та підготовку, Петро отримав й інші пропозиції. Брати участь у забезпеченні інших місій, перевозки, технічні роботи й все таке. Робота непомітна й марудна, але за неї теж непогано платять. Це звісно не те про що він мріяв у молоді роки, але теж рахується.

І от він тут вже два тижні. Шістнадцять днів, якщо бути точним. Згідно контракту він мав би полагодити обладнання, що ще могло б працювати і зібрати цінні рештки того, яке вже не підлягало експлуатації. Проте він був певен що виникнуть нюанси. У них завжди виникають якісь нюанси і якщо вийде, він зможе ще трохи заробити.

Час від часу Петро виходив на зв'язок для звітування перед різними організаціями, переважно це були українці чи американці, але за бажанням можна було зв’язатись й з представниками решти країн. Останнім часом більше за інших його намагались переманити китайці, щораз пропонуючи все більші гонорари. Це трохи тішило його професійне самолюбство.

- Як Ви там, все добре? - Питали його з Батьківщини.

- Чесно кажучи, мене дещо турбує.

- Опишіть симптоми.

- Журба по дому. Тільки скажіть чесно, я буду жити?

- Що ж, пане Петре, це дуже розповсюджена та на жаль невиліковна хвороба серед людей Вашої професії. Проте ми впевнені що рідний дім теж за Вами сумує.

- Дякую, - він розсміявся. - А казали що нічим не допоможете.

Зв’язок з американцями проходив більш формально, але це й не дивно. Робота передусім.

- Бажаю здоров'я, Г’юстоне.

- Доброго дня, пане Чопику, як Ваші справи? - Без зайвих емоцій запитав оператор.

- Чудово, Г’юстоне. Що з цього космічного мотлоху мені варто забрати?

- Почекайте, нам потрібно кілька хвилин щоб уточнити.

Петро нікуди й не поспішав. Та й куди він мав дітись з цього корабля? Поки вони барились, астронавт ліниво поплив за порцією пакетованої їжі.

Відсутність гравітації була однією з тих речей, яка найбільше подобалась йому у цій роботі.

Хвилини минали одна за одною й тюбик вже спорожнів. Зрештою він просто не витримав.

- Г’юстоне, що там у вас?

- Гм, ми ще уточнюємо. Зачекайте. Що... А це ще що?

- Г’юстоне, у нас проблеми?

У відповідь він почув лише крики та шум. А потім зв’язок обірвався.

- Г’юстоне? Г’юстоне!

Як би він не намагався поновити зв’язок, проте Америка не відповідала. Петро спробував зв’язатись з Україною. Безуспішно. Японія, Індія, навіть Китай - усюди був чутний шум.

А потім на Землі погасло світло.

Ефір був порожнім.