Епілог.

   Ми з Натаном таки розлучилися.

 Я залишилась в Гонконзі. Тому що тут мої діти. Я могла абсолютно вільно спілкуватися з ними, бачити їх, коли забажаю. Так чи інак ми зустрічалися кожного дня. Я приїздила до них, вони до мене.

   Ми багато часу проводили разом. Й це був дуже теплий, близький й... якісний, чи що, час. Коли не просто: "Ти поїла? А овочі?" чи "А куртка! Ти забув куртку!... Нічого не знаю! На вулиці прохолодно!" Ми багато говорили про свої думки, почуття, враження. Мені було дико цікаво слухати все, що вони говорять. Коли ми жили під одним дахом, таке траплялося лише коли ми зустрічалися після тривалої розлуки.   

   Спочатку я знімала кімнату. Обійшла всі студії та школи танців. На початках була ладна працювати навіть прибиральницею. Але вдалося влаштуватися у дитячу групу помічницею вчительки танців, бо за малими треба у двоє очей дивитися! Такі бешкетники!

   Виявилося, що гроші там платять геть невеликі. Майже все йшло на орендну плату. Тож, коли мені запропонували піти працювати вчителькою англійської мови у школу, де навчалася Тоні, я відразу погодилася. Й незабаром змогла винайняти собі досить непогану квартирку. 

   Але думка про свою студію не покидала мою голову. Лише через сім років після розлучення я зважилась звернутися до Натана за позикою та відкрила свою невеличку, але дуже затишну дитячу студію сучасних танців. Спочатку було тяжко. Хоча робота в школі дуже допомогла. Я якийсь час продовжувала працювати вчителем паралельно з працею у студії. Мої перші клієнти — учні нашої школи. Зараз справи йдуть непогано. Я віддала Натану борг. Антонія працює зі мною. Виявилося, вона — відмінний хореограф. Вся в дядька.

   Стосовно Натана…  

   У нас з ним дуже теплі стосунки.

  Мені його досі інколи шалено не вистачає. Він все одно намагається піклуватися про мене.

   П’ять років він терпляче чекав, поки я “награюся у свободу”, як казала його мама або “перебішусь”, як казала моя. А потім одружився з Дженніфер Ковальські.

   На весілля я звичайно не поїхала. Хоча мене й запрошували. В той день я ревіла, що дурна. В той день я зрозуміла, що все ще кохаю Натана. Що в моїй голові він назавжди залишиться моїм чоловіком.

   Через вісім місяців вона народила йому сина Марка.

Сьогодні, у вівторок 25 квітня 1989 року ми ховали Ентоні.

Я приїхала вже на поминки.  Навмисно запізнилась. Не хотіла бачити його у домовині. Не хотіла, щоб у мене був такий спогад. Обійдусь!

Зараз ми з Натаном стояли біля відчиненого вікна в сад. Мовчали. Всі питання для годиться, типу,  “Як ти?”, “Як Марк? Робота?”, “Коли востаннє тобі дзвонив Ітан?”, “Тоні казала тобі, що вже хоче віддавати малу у садочок?”, вже вичерпано. Мене дуже цікавить одне запитання, але я не впевнена, що це коректно задати його. Все ж наважуюсь:

   — Де це Джен? Щось її давно не видно? Минулого разу на дні народженні у Кевіна ти теж був сам. У вас все добре?

   Натан мовчить. Я поспішаю запевнити його:

  — Не моя справа! Знаю! Вибач! Не хочеш, не відповідай!

  — Ми вирішили пожити окремо, — раптом сказав він.

  — У-у! — протягнула я й замовкла. Бо що тут скажеш? Але моя цікавість взяла гору: — Чому так?

  — Це складно, — відповів він. — Назбиралося багато різного. Зокрема, їй не до вподоби наші з тобою стосунки, — посміхнувся він. Я здивовано підняла брови. — Каже, я досі поводжусь так, наче ти все ще моя дружина. “Дружина назавжди” або “вічна дружина” — так вона тебе називає.  

   Ми посміхнулись один одному. Раптом він сказав:

   — Й вона має рацію! 

  Я з легким сумом посміхнулася йому й сказала:

   — А ти — мій “чоловік назавжди”! 

P.S. Чи шкодую я про щось у своєму житті? Так, шкодую! Я шкодую, що не сказала Тоні відразу про нас з Натаном. Дуже шкодую!

 Чи шкодую, що розлучилася з Натаном. І так, і ні. Про те, що зважилась піти від нього не шкодую. Шкодую, що не зважилась вчасно повернутися. А хотіла ж! Дуже хотіла! Мені вистачило близько трьох років, аби вгамувати свої страхи щодо моєї цілковитої неспроможності самостійно творити своє життя. Але інші цвіркуни взялися нашіптувати, мовляв, ага, всі подумають, погралась в незалежність, побачила, що воно таке справжнє життя й приповзла назад!

  Дурниці, звичайно! Але це мої дурниці! Й це мої цвіркуни! Та й страхи, куди ж без них! Все це моє життя, мій досвід! Все це я! Тож, так тому і бути! Гайда творити нові дурниці!

    — Натане, а може нам знову?..