Глава 25. 1969.

   — Я не хочу залишати тебе тут саму зараз. Є якась подруга чи хтось, кому можна подзвонити? 

    Тоні стояв переодягнений в новий костюм та сорочку зі своєю валізою в руках. "Мавр зробив свою справу, мавр може йти!" — згадалися мені слова з безсмертної трагедії Шекспіра. 

   — Мені не потрібна твоя фальшива турбота, — кинула я йому. — Ти — просто лицемір, який намагається виправдати свою підлість! Пішов геть! Й більше ніколи не з’являйся мені на очі!

    — Розумію тебе. Злишся й маєш право. Але давай хоч когось з персоналу викличемо.

   — Просто зникни з очей! Геть! 

    Він стенув плечима.

   — Що ж! Як знаєш! Тоді бувай! 

    Коли Тоні пішов і я залишилася одна в цьому величезному маєтку я вперше в житті зрозуміла зміст словосполучення "давить самотність". Це коли куди б ти не пішла, що б не зробила, на тебе тиснуть стіни, тисне повітря, тисне все! Ти як ніколи відчуваєш дію атмосфери на своє тлінне тіло.

   Все навколо пусте та безбарвне, нічого не має значення, все безглуздо!  Ти геть нічого не хочеш. Порожнеча! Всередині тебе суцільна порожнеча! Ні сил, ні бажань, ні емоцій! 

   Я довго просто безсило сиділа на кухні. Просто сиділа. Як впала на стілець після того, як пішов Тоні, так і залишилася.

    В якусь мить я подумала, що це якось безглуздо просто так сидіти посеред кухні. Тож підвелась, підійшла до бару, втупилась у ряд пляшок з алкоголем, взяла першу, що трапилася під руку. Це виявилося улюблене віскі Натана. Дуже дороге. Дуже витримане. Він пив його вкрай рідко, невеликими порціями, виключно з сигарою. Я налляла пів склянки й всадила її одним махом. Сльози виступили на очах і я закашлялась. Але просто витерла їх тильною стороною долоні та налила собі ще. 

    Мені подобалося відчувати хоч щось. Хоч тепло алкоголю, що невеличкою вогненною кулькою котилося мені у пустий шлунок.

   "Як він це п'є?!" — подумалось мені. Я залишила віскі на столі й пішла шукати щось смачніше. Взяла свій улюблений французький коньяк, але раптом мій погляд впав на пляшку Мартіні. 

   — О! Чудова ідея, Еб! — сказала я сама собі.

   Дістала бокал для Мартіні, налила туди Rosso, влила туди улюблений віскі Натана. Він би побачив, помер би на місці. Святотатство! П'ятдесят років витримки в дубових бочках! З-під хересу, здається. Сотні тисяч доларів!

   Я поглянула на пляшку уважніше. Ого! 46,3%! Ось чому до сліз! Ні, сам бог велів розвести все це неподобство смачненьким! О, ще оливку туди! Льодіку! Що б ще?  Можливо, Табаско! Чи це інший коктейль? Ай, спробуємо!

    Вийшло щось дивне. Але це пусте! Хоч якесь заняття, а не тупе розглядання підлоги на кухні. 

   Випила свою мішанину. Подумала, що цей бокал для Мартіні якийсь занадто претензійний. Взяла мою улюблену масивну склянку для віскі. Намішала знову. Правда, згадала, що Табаско, то з "Кривавої Мері" наче. Тож, додавати не стала. На смак стало краще. 

   Увімкнула радіо. Полилася модна мелодія. Щось про кохання. Ну, звичайно! Більше ж немає про що! Всі так хочуть того кохання, що аж страх! А його у світі мало, на всіх не вистачає! Дратує! Вимкнула.

   Раптом задзвонив телефон. Не відразу зрозуміла, звідкіля цей різкий звук. Потім довго думала, чи брати слухавку. Він тим часом перестав. Але радіти було зарано. Він знову почав. Таки взяла слухавку:

   — Алло, мам! Алло! Ти чуєш мене?

    Це Ітан. Беру себе в руки. Хоча в горлі вже клубок. Синочок! Мій маленький хлопчик!

  — Алло, синку! Привіт!

  — Привіт! Мамуль, чому не передзвонила зранку? Ми ж домовлялися? Ти ж обіцяла поговорити з бабусею щодо тієї страхітливої шкільної сумки, що вона хоче мені купити. З такими вже сто років ніхто не ходить. Хіба якісь задроти! Я її носити не буду. Мам, ти мене чуєш?

    Ковтнула слину. Наче це допоможе звільнитися від того клятого клубка! Глибоко вдихнула повітря ніздрями й відповіла:

   — Так, рідний, чую! Можеш не перейматися за це! Навіть, якщо бабуся тобі її купить, ми тут сходимо й ти вибереш яку захочеш.

   — О, дякую! — пауза. — Мам, з тобою все добре? В тебе дуже дивний голос.

   Очі наповнилися сльозами. Аби не схлипнути в слухавку, опустила її вниз. Закрила рота рукою. Спробувала заспокоїтися. Десь там знизу зі слухавки чувся стурбований голос сина:

   — Мам? Алло! Що відбувається? Алло! Мамо! Ти чуєш?

   Піднесла слухавку до вуха. Боже поможи! 

   — Так, Ітане! Я чую. Щось зі зв'язком. Не хвилюйся. Трошки прихворіла. Нежить, знаєш. Люблю тебе, милий!

   — А я тебе! Видужуй швидше! Скоро побачимось!

   — Так, сонечко! Побачимось! Бувай! — і кинула слухавку. 

   І розревілася. Навіщось закривала рота рукою. Плакала довго. Не могла заспокоїтись. Поки не втомилася. Побрела до умивальника. Вмилася. Взяла свою склянку та коньяк й ледь пересуваючи ногами пішла нагору. Коли проходила повз дитячі, не втрималась, зазирнула. Ходила, як не з повна розуму, торкалася до дитячих речей. Сліз спочатку не було. Потім знову почалося. Ніяк їх не стримати. Втомилась від них страх як.